Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я сказав.

Вигріб з кишені трошки грошей, засипав Гришкові в кишеню, перевірив, чи немає дірки, засунув його кулачок туди ж:

— Завдання. Купіть халви або там що — на вибір.

Гришко віддано закивав головою.

— Спасибі, дядю Миша.

Вовка без подяки пустився крізь будяки.

Я роз’яснив Гришкові:

— Дід відпочине, ми з ним погуляємо. Ти старший. Май на увазі. Не бійся. Я вас не кину.

Довид сидів смирно. Коли я підійшов, він уже володів собою. Витягнув з кишені штанів велику розкриту мушлю — ту саму, що я в нього забрав тільки-но.

— Ну що ти за людина, Довиде. Я сказав — кинь.

Він кинув. Далеко — не вийшло, але з трави не блищало.

— І добре. Забули. Все минуле забули. Ти розумієш, я міг би Гришка труснути. Але я з дітьми не зв’язуюся. Тим більш у присутності близьких родичів. Вам разом жити. Тобі його виховувати далі і надалі до кінця. Він не мені про гроші хотів сказати. Він у мені побачив батька. Євсея. Він Євсею хотів сказати. Зрозумів?

Довид кивнув усім тулубом. І ногою дриґнув.

— Як же ти необережно вчиняєш… Дитина в курсі. Не можна. За людськими законами не можна втягувати дитину.

Довид мовчав. Нога дриґалася й двиґалася. Права. Він схопив її руками і притиснув до землі.

— Йти не зможу. Ногу не чую.

Довид спробував підвестися. Впав. Спробував ще.

— Ех, інвалідна команда. Гроші, секрети… Самі на ладан дихають, а туди ж.

Завдав Довида на плечі і потягнув. Не Зусель. Важкий.

За гаєм трапився віз. Дотяглися до будинку.