Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Тривога Довида зростала з кожним днем.

Він потребував поради. Розповів Зуселю. Зусель вислухав, попросив ножа, отримав його в газеті з-під землі, і запевнив Довида, що ніякого ножа більш немає. І не було. Що Довиду наснився страшний сон. Що ж до Євсея і його панічних настроїв, то час покаже. І сказав: «Що в землі, того нема. А ти взяв, і воно стало. Сам винен».

А через скількись-то часу Євсей застрелився.

Я вислухав з увагою і поставив подальше питання:

— Ну і з чого ти взяв, що я тут до чогось? Мене в місті не було того дня. А ти дзвонив направо й наліво. Виводив мене на воду. Листи писати збирався. Із чого?

— То Лаєвська ж пояснила, що ти до всього.

Довид перевів очі з неба на мене і лагідно подивився в моє обличчя:

— Ось ти, Мишо, гарний був. І Євсей гарний був. Він тепер у землі. Тобто його немає. Того немає, гарного. Мені найболючіше, що він тепер там, — Довид показав у землю пальцем, — негарний лежить. Дуже негарний. А моя Белка гарного полюбила. За неї прикро. Ти її давно бачив? Я не виберуся. То одне, то друге.

— Бачив твою Белку. Видужає.

— Вона гарна?

— Гарна. Не така, як раніше, але нічого.

Довид знову втупився вгору.

Я запитав:

— Чому ти сказав, що я був гарний? Тепер, що ж, не гарний?

Довид не відповів.

Я побачив, що він рукою намацує велику мушлю. Розкриту, з гострими краями.

Мушлю я у нього вирвав. Силоміць, але не образливо для нього.

Сказав:

— Поранишся. У неї краї — ножі.

Довид радісно підтвердив: