Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Говорив я фактично без надії на взаємність.

Але Зусель відповів пошепки:

— Навіщо ти мене викопав?

Я розгубився. Не від його звуків. Притому зрозумілих. Від сенсу запитання.

Зусель продовжував:

— Викопав, а жити не даєш. Малці не дав. Довиду не дав. Ти краще мені не дай.

— Зуселю, ти що, придурювався? Можеш говорити?

— Трохи можу. Не хочеться. Навіщо ти мене викопав?

Я мовчав. У Табачника в голові перевернулися вчинені мною дії. Він їх із потойбіччя, з підземного боку оцінював. Я його закопував. А він ствердив, що відкопував.

— Гаразд, Зуселю. Спи спокійно. Довид оклигає. Раненько з тобою поговоримо. Гроші куди подів, про які Малка мене замучила? Треба питання закрити.

Зусель не відповів. Глибоко дихав. Спав.

Якби він так глибоко і сильно дихав, коли я закопував його, хіба б я його в землі залишив? Нізащо.

Голова в мене йшла обертом. Нудота підступала до очей. Жар палив ізсередини.

Надворі легше не стало. Повітря для мене не було. Воно мене обтікало. Начебто я перебував у чомусь зав’язаному на сто вузлів. Начебто в мішку. Ось повз мішковину повітря й линуло навпіл з вітром, а всередину — хоч би на мою шкіру — не потрапляло. Не те що всередину мене.

Побрів до річки.

Там забувся — ногами у воді, щоб охолонути через воду.

Прокинувся на світанку. Відразу все згадав.

Побіг назад.

Двері в хату розчинені. Суцільний протяг. Шторка Зуселева гойдається. Тапчан порожній. Пішов Зусель крізь мої пальці. Як суха земля. Або як вода.

Коли пішов — невідомо. Може, за мною — з ночі, може щойно.