Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я начебто був при тямі, але розрізняв їхні голоси не дуже. Хоч і вловлював суть. На серйозні запитання відповідати з ліжка не хотілося. Відповідальність усе-таки.

Сказав:

— Усе можна зробити. Абсолютно все. Тільки треба Довида поховати. А потім уже. Точно він помер? Ви мені скажіть: точно Довид на тому світі? — Я необачно зірвався на крик. Хоч і тихий, з хрипотою.

Мирон, Сіма і Сунька переглянулися між собою. Одне з одним. Я спеціально за постійною міліцейською звичкою стежив за їхніми очима.

Мирон поклав мені руку на чоло, поклав важко, навіть вагомо:

— Відпочивайте, Михайле Івановичу. Довид точно мертвий. У нас документ є. Оформлений як слід. Він і за законом мертвий, і взагалі. Зворотного ходу не дасть. Не хвилюйтеся.

Насилу я взяв участь у похоронах. Тримали мене за руки Гришко і Вовка. А я їх тримав. Щоб не розбігалися в різні боки.

Минуло дисципліновано.

Файда організував музикантів з клубної самодіяльності. Похоронний марш зіграли в ногу. Ще коли труну до могили підносили. І потім. Коли закопували.

Слів не казали — нікому казати було. Довид в Острі на нових правах, душевних знайомих не завів. Усе із Зуселем та із Зуселем. А Зуселя й нема.

Поминки не входять в єврейські правила, тому із цвинтаря сторонні розійшлися, хто куди, а ми з Мироном, Сімою, Сунькою і хлопчиками пішли додому.

Оркестр плентався за нами, щоб не тягти інструменти даремно, — грав невеселе.

Я зробив зауваження Файді, що не треба б.

Мирон заперечив, що це добра воля людей, і не варто ображати. Нехай грають.

Гришкові й Вовці дали по литаврі. Вони били невлад — тягнуть руки на одному рівні, а як до діла — один надто високо, другий надто низько.

Не з’єднуються. Чиркають краями. Ми з Мироном показали, як треба. Розуміння не зустріли.

Сіма нагодувала обідом. Ми з Мироном випили по чарці за спомин душі Довида. Сунька побіг у своїх справах.

Мирон почав збиратися в клуб. Я з ним.

— Ну, Мироне, що робитимемо?

Мирон охоче виклав свою програму: