Розділ «Частина І У горах»

— Маркусь, ти чого? Хочеш пити? — здогадалася вона. — Я зараз принесу, присядь перепочинь.

— М-гу, — мугикнув він і сів на лавку, — налий цілий бойдик, бо в мене у горлі, наче у пустелі Гобі.

Бабуся засміялася, почувши таке порівняння, і пішла на кухню. За мить вона принесла холодне горня, по вінця наповнене компотом. Марк жадібно припав до питва.

— Сьогодні я спечу твій улюблений полуничний пиріг. Після обіду посмакуєш…

І тут у прочинені двері, про які бабуся забула, визирнула цікава мордочка Цезаря. Він нишком проліз до Марка і голосно загавкав.

— От нечема, — сказала бабуся і заходилася його ловити.

А він миттю побіг за хату.

— Я його зараз упіймаю, — напившись, сказав Марк і кинувся за песиком.

«Та вже, мабуть, не впіймаєш, — подумала бабця, — таки настав час „Ч“. Я, як могла, його відтягувала, та видно, мав рацію Максімус, коли казав, що те, що має статися, неодмінно станеться».

Марк чимдуж погнався за Цезарем, а той, перетнувши бабусин сад, стрімголов кинувся до лісу. «Такий малий, а так швидко бігає, — подумав Марк, — здається, що його і не наздогнати».

— Цезар, Цезарчик! На-на-на, — кликав на ходу Марк.

Але песик зупинився тільки на мить, задирливо погавкав і, вправно ухилившись від Маркових рук, знову втік. Він забіг так високо у гірські лісові хащі, що хлопцеві уже стало лячно. Марк ніколи аж так далеко не заходив, навіть з компанією друзів. Пам'ятаючи різні загадкові історії, які відбувалися у лісах поблизу Діри, хлопчаки не ризикували ходити у той бік. Та Цезареві було байдуже, він про них точно нічого не чув. І, знай собі, граючись, тікав від Марка.

— Цезарю, стій, дурнику, я вже не маю сили… — волав Марк. І враз став, як укопаний.

Він щойно пробіг через зовсім спалену галявину. Чого б це хтось її палив посеред лісу, та ще й високо у горах. Дивно… Марк розвернувся і, переводячи подих, пішов назад. Так, галявина справді була спалена дотла кілька тижнів тому, бо нестримна сила життя уже де-не-де зеленіла зовсім молоденькою травичкою. Це було велике сонячне місце, звідусіль обрамлене велетнями-деревами. Марк поглянув угору. «Напевно, трава тут висохла на сонці і, мабуть, сама запалилася», — подумав Марк. Раптом він почув, як десь далеко загавкав Цезар, і схаменувся.

— Цезарю, де ти?! — голосно покликав він і побіг далі.

Песика було чути уже дуже погано, і голос його лунав звідусіль. Марк був втомлений і розбитий. Він ледь-ледь плентався. Вже більше чотирьох годин Марк ганявся за Цезаревою луною, тому що його самого він вже не бачив. Напевно, треба було повертатися додому, але Марк не міг залишити дурненького цуценятка самого у страшному темному лісі, так далеко від дому. Сам він нізащо не знайде дорогу.

«А може, повернутися за Найдою, вона точно його відшукає», — нарешті здогадався Марк, але вирішив зробити це завтра. А сьогодні він спробує сам знайти Цезаря. До вечора ще є трохи часу.

І Марк пішов у гори. Він продирався крізь суцільну лісову завісу. Гілки дряпали йому обличчя і шматували одяг. Але він продовжував просуватися уперед. Якась неймовірна сила тягнула і підганяла його. І він був впевнений, що таки відшукає малого Цезаря.

Напевно, минуло кілька годин відтоді, як Марк востаннє чув його голос. Насувався вечір. Він продовжував іти. І вже не просто кущі, а дерева росли одне біля одного так близько, що перетворювалися на неприступний живий тин, крізь який тільки боком протискався Марк, спотикаючись і ковзаючи ногами по коренях.

Завили вовки. Отже, він підходив до Вовчого яру. І коли йому здалося, що він вже зовсім втратив силу, а прохід став неймовірно вузьким навіть для його худенького тіла, ліс дуже порідшав. Навколо росли старезні велетенські дерева з надзвичайно грубими стовбурами і товстим корінням. Вони були дуже схожі на височенні баобаби із синьо-зеленим листям дуба. Ліс тут був похмурий і темний. Окрім дерев, поміж якими проходив широкий рів, нічого не росло.