Розділ «Частина третя Битва»

— Останній подих Диявола, — прошепотів священик. — Вони програли, і місця серед живих їм немає.

Із-за гір долинули віддалені розкоти грому, безперервні, мов канонада. Щосекунди вони наближалися, міцнішали. Ось з’явилися знайомі брудно-жовті хмари, які клубочилися так низько, що їх можна було торкнутися рукою. І це задушливе, знайоме, але забуте вже тепле світло…

У небі загорілася гігантська дуга і поповзла, поповзла за обрій… Земля застогнала, здригнулася, напружилася, а потім почала вихаркувати із себе сотні, тисячі демонів. Від Кавказу до Апеннін; від Міссісіпі до Нілу. Вони злітали у небо бузковими блискавками, і брама ледь устигла їх ковтати. Сотні, тисячі…

А внизу, від Кавказу до Апеннін, мовчки убивали один одного Темні.

Хмари, що кипіли, і бузкові блискавки, що їх пронизували, відбивалися у порожніх очах зомбі.

Темні. Натовпи зомбі. Хрускіт кісток під тиском вигостреного металу…

Земля плакала, вибльовуючи всю ту нечисть, і Андрій плакав із жалю до неї. І до себе. І до Темних. Він фізично відчував ту страшну до судом напругу, що охопила Всесвіт.

І раптом усе скінчилося. Андрію навіть здалося, що він оглух, — настільки абсолютною була тиша. Він добре чув навіть поштовхи власного серця.

Та крім цього було ще відчуття, яке він не міг пригадати й оцінити, щось схоже на деяку незручність, незакінченість. Андрій намагався спіймати це відчуття, та з цього нічого не виходило — воно просочувалося крізь грубі пальці.

Що це? Хіба так повинен почуватися переможець? Якщо він справді переможець… Чомусь Андрієві здалося, що це зовсім не так.

І тут він зрозумів. Господи, та це ж просто КІНЕЦЬ! Усе скінчилося… Це мов у скульптора, який місяцями працював над витвором і ось нарешті завершив роботу. Відкладено непотрібні вже інструменти, і руки, які протягом довгих важких днів були зайняті працею, тепер не знають, що їм робити. А душа не може сказати, наскільки одержаний результат близький до задуманого на самому початку роботи.

Стоїть скульптура, а навпроти неї — людина з натрудженими, осиротілими руками, людина, яка своєму витвору вже непотрібна. Непотрібна… От у чому справа. Скульптор за день чи за рік почне новий витвір, а вони? Вони непотрібні назавжди…

Андрій відійшов, присів на камінь, опустив голову на мляві руки і заплющив очі. От у чому справа…

Так, Темний світ таки дістав його. Цього не змогли зробити ні кочовики, ні Астарот, ні бруд, по горлянку в якому вони борсалися увесь цей час. Темний світ Потойбіччя дістав Андрія через його ж перемогу.

Він підвів голову і побачив тіло Гуго. Щасливого Гуго. Андрій ковтнув порожнечу, яка гірко застрягла десь у душі, скрипуче підвівся і пішов геть.

— Андрію!

Крок. Камінь. Крок. Знову камінь.

— Андрію! — знову почув він.

Цього разу він озирнувся. Віка. Звичайно, це була вона. Поруч. І її очі теж поруч. Та вона була чужою для нього, зараз чужою. Андрій знав, що то не так, що то — ненадовго, що скоро він підійде до неї й обійме, і йому буде тепло, навіть здаватиметься, що він щасливий. Та кінець все ж буде один, такий само, на який він чекав колись, у такому зараз далекому минулому. І майбутнє — близнюк того минулого. І срібний дитячий голосочок буде:

— Татку, а чому…