Розділ «Частина третя Битва»

Священик, немов прочитавши його думки, завів розмову про відпочинок.

— Ще кілька кілометрів, — погодився Андрій. — Он до тих виноградників доїдемо…

Він дістав фляжку, ковтнув трохи теплої води, котра відгонила болотом.

— Хочете?

Священик відмовився.

І раптом Сосновський, котрий їхав у дозорі, щось вигукнув і поставив коня дибки. Навіть звідси Андрій почув тугі удари стріл, що влучали у груди скакуна. Схопився за плече й Гуго: в нього вцілили з пращі.

Андрій на якусь мить побачив серед рідкого чагарнику біля дороги рух, скотився з коня і послав туди стрілу.

— Засідка! — заволав Кримов, дзиґою крутячись під стрілами, що аж шипіли в повітрі.

— Усі до лісу!

Андрій щосили шмагонув коня священика, і той поніс свого вершника до купи дерев, що темніли неподалік. Сосновський ніяк не міг вилізти з-під коня, що придавив йому ногу. А зі схилів невисокої гори із воланням вже сипалися люди в хутряному одязі, серед якого зрідка миготіли й чорні плащі Темних.

— Ніколо, отець Сергій на тобі! — наказав Андрій, але бурят вже й так рвонув слідом за священиком.

Батлук зустрів ворога всіма п’ятьма стрілами, що були в його арбалеті, пробивши у безладних лавах солідну діру. Бічним зором побачив, як Ігор і Ганс витягають із-під коня Сосновського. В пом’яті лати німця барабанили стріли.

А наступної миті на них насіло півтора десятка по-різному озброєних кочовиків. Андрій вивернувся з-під шаблі брудного бороданя і кинувся на допомогу товаришам. Відбивши списа, кинутого кимсь, Батлук прорвався крізь звалище, рубонув на ходу чиєсь вишкірене обличчя і закрутився, відбиваючи удари, що сипалися, мов град, з усіх боків.

Ворогів було так багато, що, здавалося, саме повітря стріляє в тіло різкими пружними ударами болю. Наразі Андрій відчув, як гостре лезо, прорізавши-таки захисну куртку, шморгнуло тіло, й по боку зацибеніла кров. Він відбив повторний удар, зробив випад, і супротивника відкинуло в натовп. Андрій так і не зрозумів, чи дістав його.

Битва злилася у шалений калейдоскоп облич, клинків, зойків та крові. На мить погляд спіймав кудлату голову, накриту пом’ятою залізною каскою, але лише задля того, аби Андрій міг увігнати у рота, що заверещав на цілий світ, важке лезо кинджала.

Звідкись ззаду наскочив маленький, майже карлик, кривоногий чоловічок зі звичайною теслярською сокирою і прудко кинувся Андрію під ноги. Той одним коротким ударом шаблі відкинув його геть, навіть не подивившись, що з ним сталося. Батлук прагнув будь-що пробитися до товаришів, і в нього це майже вийшло. Їх уже роз’єднувало лише кілька кроків, Андрій гукнув, хоча напевне знав, що, захоплені боєм, вони його не почують. Нагнувшись, він перекинув через себе ще одного нападника, який розмахував ножем, і знову закричав.

Цього разу ватажка почув Кримов і кількома ударами шаблі допоміг пробитися до решти.

— Прориваймося до лісу! — прокричав Андрій.

— О’кей, ви чули, хлопці?!

Вони щодуху налягли на ворога, й лави кочовиків почали прогинатися. Ефесом шаблі Андрій блокував удар чергового супротивника й рвучким випадом увігнав йому в живіт кинджала, одночасно викинувши руку із шаблею назустріч солдату в чорному плащі зі списом напереваги.