Розділ «Частина третя Битва»

— Я знаю.

— Ти, Гуго?

Швед важко підвівся з каменя й підшкандибав до багаття.

— Навіть і не знаю, що важче — по сорок кілометрів перти на горбі здоровезний ранець чи труситися у сідлі. Всі сідниці собі повідбивав.

Крекчучи, він присів навпочіпки.

— Тебе не про самопочуття питають, — усміхнувся Ян.

Гуго пошкріб потилицю і категорично заявив:

— Усюди гарні люди є. Пам’ятаю, навіть у тюрмі…

Біля багаття вибухнув регіт, аж коні сахнулися.

— Коротко і по суті, — схлипнув отець Сергій, витираючи рясні сльози.

— Ага, смійтеся, смійтеся. Я ж у коледжах не навчався, наді мною можна, — набурмосився Карлсон.

За хвилину він разом із рештою вже сміявся з анекдотів, що їх розповідав невичерпний поляк.

Розділ тридцять перший

Протягом цілого наступного дня Обрані йшли горами, і лише надвечір, подолавши перевал, почали спускатися до недалекого вже моря. Кримські гори, дуже старі, розпадалися на безліч невисоких скель, пагорбів, а то й просто каміння, пересипане галькою. Під землею розбігалися численні карстові печери, деякі з них тяглися багато кілометрів і були гарно вивчені.

Просувалися обережно, спостерігаючи уважно за місцевістю. Поки що було спокійно, та все ж поруч із отцем Сергієм постійно перебував хтось із бійців. Іноді товаришів підміняв Андрій.

— Ну що, ще трохи — і побачимо море, — священик однією рукою підтримував важкого хреста, а другою пробував розвернути мапу.

Андрій допоміг.

— Так, кілька годин подорожі — й купатимемося у морі.

— А от купання — то навряд чи.

Батлук згідно кивнув. Він зупинився, подивився на сонце, на пласкі, випалені сонцем верхівки гір і з прикрістю подумав, що й сьогодні доведеться ночувати у степу, бо узбережжя до настання темряви вони не дістануться.