Розділ «Частина третя Битва»

— Правильно, — підтвердив священик. — Не забувай, що життя — лише миттєвість перед майбутнім. Ми — гості на цій землі, а от навіщо ми тут — на це запитання у кожного своя відповідь. І живуть люди кожен у міру свого розуміння сенсу життя. А заздрити на твоєму місці я б не став, нема чому заздрити.

— Та я ж по-доброму.

— Нехай навіть і так. Кожна людина має свою долю у цьому житті й боротьбі. І твоя — не найпростіша, повір. Якби ти знав, як ми на тебе сподівалися, коли йшли сюди.

— Ми чекаємо на вас уже три дні, з того часу, як дізналися, що почався штурм Києва.

— Як там?

— Поки що тримаються, принаймні, до сьогоднішнього ранку все було нормально, наскільки це може бути нормальним у наших умовах. Прямого зв’язку ми не маємо, та якби щось трапилося, Темні одразу загорланили б на увесь степ.

Алі-Хан замовк, поглянув на вхід і вигукнув:

— О, а ось і наша Вікторія!

До намету увійшла невисока струнка дівчина. На відміну від жінок, яких Андрій вже бачив у таборі, вона була озброєна — стан облягав шкіряний пояс із масивною бляхою, на якому висіли ніж та чотири дротики для кидання.

Не знати звідки, але Андрій відразу зрозумів, хто це. Може, через те, що якось дивно й незнайомо зайшлося серце, а може, це через Алі-Хана, який ледь помітно сахнувся, швидше за все інстинктивно, бо на його обличчі миттєво з’явилася привітна посмішка, котра, втім, Андрія аж ніяк не надурила.

На вигляд їй було років двадцять п’ять. Чорне волосся, зібране на потилиці, оголяло довгу шию й непокірними хвилями розсипалося по плечах. Не хотілося навіть думати, що ця симпатична дівчина з ямочками на щоках ЗВІДТИ.

— Знайомтеся.

Алі-Хан посунувся, даючи їй місце між собою та Андрієм.

— Ну от, тепер усі на місці, — всміхнувся отець Сергій.

Його начебто й не збентежило те, що провідником у такій важкій та небезпечній дорозі буде жінка. Андрій навіть подумав, що священику було відомо про це від самого початку.

Кримов насупився. Він довго сидів мовчки, прислухаючись до теревенів на різні, зазвичай не значущі теми, які зазвичай виникають під час знайомства, кілька разів поривався щось сказати, поки, нарешті, не витримавши, пробурмотів собі під носа:

— Навіщо нам ще й ця… І без того турбот вище голови.

Андрій ніяково засміявся. Росіянин, котрий і тверезим не відрізнявся тактовністю, був у своєму репертуарі.

— Ігоре… — осудливо похитав головою священик.

Той буркнув щось нерозбірливе, але, здається, залишився при своїй думці.