Розділ «Частина третя Битва»

— У нас буває так мало свят, що люди радіють найменшому приводу повеселитися, — Алі-Хан кивнув убік виходу.

На вулиці, просто біля намету, група молоді танцювала під акордеон.

— Воно й зрозуміло, — погодився Шмідт. — Зараз не до музики.

— Ох, музика, — зітхнув Алі-Хан, — чого мені зараз не вистачає, так це класного компакту із записами. Я ж раніше музикантом був.

— Ти? — недовірливо гмикнув Ігор.

— А що, хіба не схожий? Не все ж життя я різав людей, — сумно посміхнувся Алі-Хан. — Колись був солістом рейв-групи «Тимур», не чули?

Кримов зітнув плечима, а Сосновський кивнув:

— Щось таке пригадую, була така. У Кракові виступала з гастролями, коли цей напрямок вже у занепаді був.

— Точно, — посміхнувся Алі-Хан, — були ми там. Нас важко забути, татари з відповідним іміджем. Тільки тоді мене звали Алімжан, і був я молодий і красивий.

Він зітхнув і махнув рукою:

— Ет, та що там…

Наливши гостям вина, кочівник підніс келих і промовив:

— Давайте вип’ємо. За успіх нашої безнадійної справи.

— За успіх, — відгукнувся Андрій, — от тільки чому ж безнадійної? Як відомо, надія помирає останньою.

— Правильно.

Алі-Хан поставив на стіл спорожнілий келих і повернувся до отця Сергія.

— А я вам заздрю, батюшко, по-гарному заздрю. Ви маєте мету, а ми пливемо за течією, мов…

— Ну, навіщо ж так категорично, — заперечив священик. — Усе залежить від кожного із нас окремо. Зневірилася людина, опустилася, відмовилася від боротьби — і все, кінець. Таке і за старих часів було.

— То як же боротися? Навіть ваша «битва» невідомо чим закінчиться — один шанс на тисячу. А що можемо ми?

— Наші шанси навіть менші, — погодився Андрій. — Та отець Сергій говорить про іншу боротьбу, із самим собою. Це найважча боротьба.