Розділ «Частина третя Битва»

Розділ тридцятий

Під копитами коней гула жорстка, наче шагренева шкіра, земля. У шаленій скачці коні, хропучи, розрізали милю за милею, брали їх, мов бар’єри, перестрибували через невидимі верстові стовпи й неслися далі, далі…

— Не зупинятися! Не відставати!

Скакати, скакати, оглядаючись на півколо вершників за плечима.

— Не відставати!

Гонитва почалася вранці, а зараз сонце вже схилялося до обрію. Загін Андрія мав запасних коней, і протягом дня вершники вже кілька разів їх міняли, та зараз вже ані ті, ані інші не мали сил, аби відірватися від переслідувачів.

Ох, коники, коники! Що б ми робили без вас — невеличких, витривалих друзів, чиї предки носили дикими степами стрімких вершників із кривими шаблями у руках і невблаганною жорстокістю у розкосих очах.

Ох, коники, коники! Лише на вас надія, бо переслідувачів надто багато, вони не відстають, постійно перескакуючи на свіжих коней і без жалю кидаючи стомлених.

Із зламаних кінських вуст летіли жовтаві шматки піни. Шалено гула земля. Коники, що ж ви…

Андрій розумів, що бою не уникнути, їх от-от наздоженуть, і тоді жалю не буде. Переслідувачі — теж кочовики, але не ті, що в Алі-Хана, а найманці. Вони отримують золото за кожну голову, яку кинуть до своїх просяклих пилом сідельних торб. Золото — це єдине, що високо цінується й зараз…

Дорога, що в’юнилася степом, за милю врізалася у невисокі пагорби із поточеного часом піщанику. Поміж ними чи то вітер, чи то вода проламали вузький прохід, у який дорога й пірнала.

Андрій озирнувся. Близько п’ятдесяти вершників. У відкритому бою шансів проти них немає, та коли заблокувати той прохід… Навіть уп’ятьох можна успішно захищатися, аж доки найманцям не набридне класти голови у бою із супротивником, який спирається на сильнішу позицію.

Він пришпорив коня, зрівнявшись із Кримовим. Той поглянув на Андрія, потім у той бік, куди він показав, і зрозумів усе без слів. На запорошеному обличчі зблиснула білозуба посмішка. Він смикнув поводи, і його кінь слухняно повернув праворуч, до Шмідта.

Тепер вони скакали щільною групою, і Батлук молив Бога, аби кочовики не підібралися на відстань пострілу. Промайнули перші камені, потім коні пролетіли повз розсипи різнокаліберних брил й опинилися у тіснині між двома майже вертикальними стінами.

Зручнішої позиції для оборони годі було й шукати. Тим більше, що в разі потреби можна було й відступити на той бік розщілини. Не встигли запалені коні зупинитися, як вершники вже спішилися й розбіглися, займаючу зручні позиції. Коли б у нього було хоча б трохи часу, Андрій влаштував би тут нехитру пастку, але зараз залишалося сподіватися лише на те, що переслідувачі, приспані цілоденною гонитвою без жодних натяків на опір з боку переслідуваних, не чекатимуть, що жменька людей наважиться на спротив.

Коли Обрані заскочили до ущелини, кочовики на якусь мить втратили їх із поля зору і не помітили маневру. А коли зрозуміли, що відбувається, було вже пізно. Із зловтішним шепотом назустріч їм уже летіли стріли.

Крізь пасма пилу було видно, як стають дибки коні, втрачаючи вершників, коні, яких вперто женуть на смерть… А арбалети стріляли, стріляли, стріляли…

Кочовики збилися докупи, перемішалися. А потім, замість того, аби відступити, оцінити становище, перегрупуватися, зробили ще одну фатальну помилку.

Не розібравшись у причинах дивної скорострільності арбалетів Обраних, вони раптом рвонули вперед, розраховуючи чисельністю та тиском кінного строю зім’яти противника.

До пагорбів дісталося лише два десятки: навіть невелика подряпина від стріли, обробленої ціанідом, несла миттєву смерть.