Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Можливо, то був один із витончених способів тортур? Щоб зламати його не лише фізично, але і морально, і психічно. Андрій губився у здогадах.

Розділ сімнадцятий

Двері відчинилися. Не так, коли заходили вартові, — їх відчинили рвучко, впевнено, власно.

За вікном уже стемніло, і в камері, яка не освітлювалася, розгледіти обличчя незнайомця в чорному одязі з накинутим зверху золотим плащем було неможливо. Його правиця недбало лежала на руків’ї меча в масивних, інкрустованих дорогоцінним камінням піхвах.

— Ну, як ви тут, не нудьгуєте? — запитав незнайомець, і Андрій здивувався мелодійності його класичного баритона. — Ходіть, будь ласка, зі мною, — продовжував відвідувач і, не чекаючи на Андрія, вийшов у коридор, залишивши двері відчиненими.

Повагавшись, Батлук вийшов слідом. Там, у світлі смолоскипів, на нього чекав невеличкий загін воїнів у таких само золотих плащах. Усі на голову вищі за Андрія. У кожного в руках короткий спис, зроблений з матеріалу, схожого на ебоніт.

— Прошу, — промовив командир і сам пішов попереду.

Андрій одразу відзначив, наскільки впевнено і професійно тримаються ці люди. Це далеко не ті вайлуваті селюки, з якими йому доводилося мати справу раніше, це — гвардія, еліта, можливо, бліц загону спецпризначення в минулому.

Довгими темними коридорами його привели у просторе приміщення, застелене дорогим пухнастим килимом. У м’якому ворсі переливалися відблиски вогню, що горів у каміні.

Ще за порогом Андрій відчув ЦЕ… Знайомий, млосний, жахаючий дух, від якого тривожно і приречено занило серце. Він уже зрозумів, що на нього чекає, та все ж не зміг стримати здригання, коли побачив у протилежному кінці приміщення масивне крісло, в якому сидів… Ні, це — не людина… Андрій одразу це зрозумів, побачив, не очима, але побачив. Середніх років, звичайнісінької зовнішності, а насправді…

— Ну, ось ми й зустрілися, телепате, — м’яко промовив господар зали. — Вибач, тобі довелося трохи… зачекати.

Андрія підштовхнули ближче до крісла, звідкілясь з’явився невисокий пуфик, на який його всадовили, а поруч, у двох кроках, завмерли охоронці в золотих плащах.

І тут він знову відчув, як і тоді, в забігайлівці, що невидимі пальці липко торкнулися мозку, почали його гладити, акуратно виймаючи думки. Андрій зіщулився, відсахнувся, намагаючись звільнитися, і тієї самої миті охоронці нашорошилися, взяли списи напереваги.

Він завмер. Відганяючи нудоту, скрипнув зубами, прагнення викинути НЕВИДИМЕ змусило боротися, щосили боротися з цими сильними, жорсткими пальцями.

Незрозуміло як, але це йому вдавалося, хоча цього разу телепатична атака була на порядок сильнішою за ту, яку Андрій пережив у таверні. Батлук намацав у своїй свідомості чужі пальці й різким рухом викинув їх геть. Він навіть на мить побачив їх, примарні, сяючі холодною енергією, з налиплими шматками знайомих думок.

— Та-ак… — з ноткою подиву промовив Астарот, — а ти справді телепат, та ще й найсильніший з усіх, які є на Землі. І жаль буде…

Він недоговорив. У паузі, що настала, було чути, як потріскують дрова в каміні. За вікном лунали важкі розмірені кроки — змінювалася варта.

— Утім, усе залежить від тебе, — продовжував Астарот.

— Від мене тут, здається, нічого не залежить.

Андрій подивувався тому, як змінився, став слабким та скрипучим його голос.