Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— А-а-а, прибули… Як дорога? Чи не дуже втомилися? А ми вас зараз на відпочинок, на відпочинок, — верескливо реготнув він, смикаючи Андрія за куртку.

— Гей, ви, проведіть гостя!

З’явилися двоє вартових, зодягнених у мідні обладунки, і поки конвоїри тримали Андрія під прицілом, ті швидко та вправно зв’язали йому руки.

— Прошу вас, — знову реготнув товстун, і охоронці, підштовхуючи списами у спину, повели Андрія вузькими коридорами кудись углиб будівлі.

За поворотом з’явилися сходи, що вели вниз. Зійшовши ними, варта повернула, а там знову сходи…

Позаду почулося пихкання товстуна, що якимось чином примудрявся встигати за конвоєм:

— Посидьте поки що в підвальчику, в підвальчику… Скоро прибуде великий Астарот, і ви, пане мій, матимете честь говорити з ним.

Нарешті Андрія підвели до масивних залізних дверей. Сторожко озираючись на полоненого, конвоїр відчинив товстий засув, і двері важко повернулися на завісах, відкриваючи вхід до камери.

— Заходьте, ясновельможний пане, — верескнув товстун.

Андрія штовхнули досередини, двері лунко гримнули, і він залишився сам.

Батлук присів на жорстку широку лаву і заходився розглядати своє нове житло.

Доволі простора, але майже без меблів камера з розкришеною по кутках штукатуркою тонула в напівмороці. Єдине вікно під стелею завбільшки із розгорнуту газету ледь пропускало сонячне світло, яке мляво перекочувалося кам’яними плитами підлоги.

Ґрат на віконці не було, але Андрій був певен, що скло, яке відділяло кімнату від вулиці на рівні землі, здатне витримати навіть удар кулі.

Про те, щоб звідси втекти, звичайно, навіть не йшлося. Охоронця по той бік дверей Андрій відчував так чітко, наче бачив його на власні очі. Ось він стоїть, спершись спиною, і знічев’я рахує тріщини в стіні.

Андрій ліг і примусив себе розслабитися. Триденну подорож верхи не назвеш прогулянкою, тим паче, що сів він на коня вдруге в житті.

Тиша заколисувала. Не хотілося ні про що думати, лише лежати ось так, втупившись у стелю, відігнавши думки про майбутнє, котрого у нього, найпевніше, не буде, і слухати втомлені м’язи.

М’якими сходами тиші він поступово зійшов до темного підвалу сну.

Розбудив його брязкіт засувів. Двері відчинилися, увійшли двоє вартових, мовчки, навіть не глянувши на Андрія, поставили на стіл тацю з їжею і так само без слів вийшли.

Андрій встав, сполоснув обличчя водою з рукомийника, якого було припасовано до стіни, і, не поспішаючи, поїв, хоча особливого голоду не відчував.

На вулиці вже сутеніло, отже, проспав довго. У замку, наскільки Андрій міг судити, панувала тиша: ні в коридорах, ні надворі не було чутно навіть кроків. Залишки їжі залишилися на столі, і за ними ніхто не приходив.