Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Демон коротко на нього ревонув, і той, злякано кинувшись назад, розчинився в юрбі.

— Ти теж пішла геть, — сказав демон дівчинці.

Потім повернувся до Андрія, якусь хвилину дивився на нього, усміхнувся і промовив:

— Я заберу тебе до Золотого міста. Там ми знайдемо спосіб примусити тебе говорити, це вже точно.

Андрій мовчав. Він не знав, що сказати. Він не став би нічого говорити, навіть якщо б знав. Перенапружена психіка просто вимкнулася, рятуючи від божевілля. Прикінчили б його, чи що…

— До речі, — додав навіщось демон, — у Золотому місті ніхто з людей довго не живе. Навіть Темні.

Він повернувся і, не сказавши ні слова своїм підручним, пішов, наче все, що тут відбувалося, перестало його цікавити.

Із розбитого вікна долинали звуки парування. Дівчинки поряд уже не було.

Розділ шістнадцятий

Золоте місто було брудне. В кривих вуличках висів пил, який здавався живим у яскравому сонячному світлі, він перетікав із провулка у провулок, намагався просочитися у вікна або вмоститися у найменших зморшках одягу перехожих.

Безлад різноманітних будівель, що їх наче привезли на виставку абсурду з усіх усюд, громадився без будь-якого планування та порядку — там, де їхнім власникам спало на гадку їх поставити. Викличні палаци і грубі фортеці потопали серед мішанини нашвидкуруч збитих із фанери та дощок халабуд. То тут, то там із цієї купи виринали приземкуваті будівлі, схожі на товстостінні, могутні лабази російських купців.

І серед усього цього — істоти, найрізноманітніші, в більшості страшні.

Скакали, повзали, стрибали і літали, верещали пронизливими іржавими голосами, плямкали, метушилися біля возів із якимось добром, чубилися чи просто сиділи на ґанках будинків, втупившись у стіну навпроти.

Люди траплялися рідко, і то лише Темні. Але навіть вони не були і ніколи не стануть частиною цього апофеозу сюрреалізму. Тут сильніше за все відчувалося, як світ, якому продалися Темні, відштовхує їх, презирливо усміхаючись їхній тваринній запопадливості. Наче розуміючи це, люди пересувалися швидко, майже бігцем, поспішали вирішити свої справи і зникнути з міста.

Андрій їхав серед групи вершників і, незважаючи на втому, що накопичилася за три дні подорожі, з цікавістю роздивлявся навкруги.

Сторонній спостерігач нізащо не сказав би, що він — полонений. Але півдюжини мовчазних охоронців, які оточували Андрія, щосекунди наглядали за небезпечним супутником, тримаючи напоготові заряджені арбалети.

Покружлявши в лабіринті вулиць, вони в’їхали до центру міста. Там, посеред доволі широкої площі, нашвидкуруч вимощеної необтесаним камінням, височіло сіре громаддя великого замку. Ані рову з водою, ані валу, — здавалося, п’ятнадцятиметрові стіни виростають просто із закованої у дике каміння землі.

Кавалькада під’їхала до величезної відчиненої брами, проминула її і незабаром зупинилася посеред просторого двору. Один із конвоїрів зліз із коня і зник за якимись дверима, а решта залишилася чекати верхи.

За хвилину з’явився перший мешканець замку, якого побачив Андрій, і той його вразив. Андрій ще ніколи не зустрічав такої істоти. Чоловічок був просто неймовірно товстий. Його тіло складалося із самих кавалків жиру; червона голомоза голова, здавалося, от-от лусне; жирними були навіть величезні вуха, що звисали нижче потрійного підборіддя, яке спадало на безформні груди.

Товстун ледве просунув у двері тіло, загорнене в якусь ковдру, і дрібного ходою викотився на середину двору: