Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Ці хлопці абсолютно не були схожі на конвоїрів чи наглядачів. Вони багато жартували й залюбки відповідали на будь-які запитання.

Відчувалося якесь особливе ставлення до Андрія, це буквально читалося на їхніх обличчях, а Батлук останнім часом навчився добре розуміти не лише настрій людей, але й сприймати їхні думки, що поставали перед ним у вигляді розмитих емоційних картинок. Ці міцні, впевнені у собі хлопці відчували до нього не просто повагу — благоговіння у них змішувалося з чимось близьким до обожнювання.

Спитати? Ніяково. Замість цього Андрій поцікавився:

— А чому ви їздите на конях? Наскільки я зрозумів, у місті збереглися всі види транспорту. Коли діє вогнепальна зброя, є електрика, повинен бути й придатний до використання бензин.

— Є, — погодився один з офіцерів, — усе це працює, але лише в межах міста. Якщо привезти щось ззовні — це буде звичайне сміття; те, що побувало в Темному світі, ні до чого не придатне. А наші запаси обмежені: бензин ми використовуємо лише в крайніх випадках, переважно з нього виготовляють напалм для вогнеметів; а електроенергія подається на передову, до шпиталів, ну, і вулиці доводиться освітлювати, хоча б центральні. Мазут майже закінчився, ТЕЦ стоять. Учені пристосували ядерний реактор в Інституті прикладної фізики, але його потужності не вистачає, та й палива замало. Коней також мало, тому більшості доводиться ходити пішки.

— Зрозуміло.

— Як там, у Темних? — трохи згодом запитав супутник.

— Нічого гарного.

Вони під’їхали до Лаври. Екіпаж зупинився на вулиці, й Андрія через Надбрамну церкву провели всередину.

Лавру ретельно охороняли. Він помітив на стінах із півдюжини охоронців, на Великій лаврській дзвіниці було встановлено кулемет. Охоронці не поспішали, надаючи йому можливість роздивитися.

Із того часу, коли Батлук був тут востаннє, майже нічого не змінилося, хоча пройшло вже близько шести років.

Не було гомінливих різнобарвних групок туристів, більшість помешкань було зачинено, на деяких стінах сліпими плямами світилися місця, де раніше висіли стенди та реклами виставок — ото й усі зміни. Раз по раз Андрія з супутниками обганяли монахи. Більшість проходили мовчки, лише дехто вітався з охоронцями.

Лунко вдарив дзвін. Андрій озирнувся на Велику лаврську дзвіницю. Ні, не там.

— Скоро молитва в Трапезній церкві, — пояснив один із супутників.

На порозі старовинного двоповерхового будинку на них уже чекав високий священик із сивиною в акуратній чорній бороді. Він привітав охоронців і зовсім по-світськи міцно потис руку Андрію.

— Усі вже зібралися, чекаємо лише на вас.

Він провів Андрія нагору, де у великій світлій кімнаті було кілька людей, із яких Батлук знав лише Онопрієнка.

Проти дверей у пневматичному кріслі розташувався здоровезний чолов’яга, який одразу ж привернув увагу своїм виглядом. Андрій ніколи не зустрічав людини, могутнішої за Резо, але цей тип був важчий кілограмів на двадцять — півтора центнера могутніх м’язів без жодного граму жиру. У зрості він навряд чи переважав Резо, зате… Про таких говорять: поперек себе ширший. Під його тушею крісло прогнулося до самої підлоги і стогнало від найменшого руху велетня.

«Цікаво, — думав Андрій, дивлячись на кострубате, заросле кудлатою бородою обличчя, — чим його не били?»

— Знайомтеся, Гуго Карлсон, швед.