Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— Тетянко, прослідкуй, щоб нашого гостя два-три дні гарно погодували, ну і, вибачаюся, з педикульозом щось треба робити.

Лікар зламав ампулу і став набирати ліки у шприц.

— А тепер, якщо ви не заперечуєте, я дам вам снодійне. Необхідно, аби ви поспали.

Андрій відчув ледь помітний укол, від якого одразу приємно запаморочилося у голові.

— Ну от, порядок.

— Лікарю…

Андрій знайшов руку в гумовій рукавичці.

— Так?

— Спасибі.

Розділ двадцятий

Рани справді виявилися не такими серйозними, як це виглядало, і вже за день Андрій гуляв лікарняним подвір’ям. Хоча серед персоналу та пацієнтів і прокотилася новина про людину, яка прорвалася у місто крізь лави Темних, однак ніхто з них Андрієві не надокучав. Окрім часу, необхідного для лікувальних процедур, він був абсолютно вільний.

Уперше за довгі місяці Батлук насолоджувався спокоєм та безпекою. Зранку, прихопивши із собою книжку, Андрій виходив надвір, влаштовувався на лаві десь у самій глибині алей і уявляв, ніби нічого з того, що він пережив, не було, ніби місто за лікарняною огорожею живе своїм звичним життям.

Його настрій не зіпсувався навіть тоді, коли Андрій помітив, що подвір’я лікарні ретельно охороняється і за ним самим приглядають люди в цивільному.

Він просто дивився на небо, на сонце, вдихав пахощі осені, що народжувалася, і слухав, як перегукуються горобці, голоси яких він майже, забув.

Увечері до нього прийшли перші відвідувачі. Хоча обидва були вченими, важко було уявити людей, більш несхожих один на одного, ніж вони.

Професор Арутюнян, маленький, опецькуватий п’ятдесятирічний чоловік в окулярах, крізь товсте скло яких на світ здивовано дивилися величезні очі, притискав до себе потерту валізу, в якій, певне, не було жодного папірця.

Антон Богданович Онопрієнко більше був схожий на боксера-середньоваговика, ніж на вченого: атлетична фігура, швидкі точні рухи. Його обличчя випромінювало впевненість і силу. Дивлячись на нього, здавалося — ніщо не може заскочити його зненацька.

Онопрієнко був наймолодшим і, мабуть, найвідомішим широкому загалу членом Академії наук. Незважаючи на неповні тридцять п’ять років, він уже вважався одним із провідних у світі спеціалістів з проблем часу-простору. Андрій колись читав кілька науково-популярних статей, автором яких був академік.

Привітавшись, гості всілися на лаву. Арутюнян увесь час якось нерішуче поглядав на колегу, і, мабуть, через це Андрій вирішив, що професор почувається трохи ніяково.

— Вас можна привітати, Андрію, — почав розмову Онопрієнко, — далеко не кожному щастить прорватися до міста крізь їхні лави.