Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Сховавшись за кріслом, Андрій безсило втиснувся у підлогу, намагаючись стати якомога меншою мішенню. Він розумів, що нападники використовують класичну тактику: не дати можливості підвести голову, під прикриттям безперервного вогню наблизитися впритул і покінчити з ціллю напевне, — та в цій ситуації нічого вдіяти не міг.

Він почув, як чаклун вигукує якісь заклинання, хаотичні, незрозумілі слова перемішувалися з криками нападників, здригалися, коли їх пронизував гострий метал. До кімнати увірвалося кілька озброєних людей.

І тут Андрій побачив, як із-за перевернутого стола повільно встає чаклун. Його очі горіли моторошним первісним вогнем, у якому не було нічого людського.

«Що він робить?!»

Замиготіли дротики — і наче розтанули в повітрі.

— Ахаммалм калаббір… тассат!! — вигукнув чаклун.

Вогонь смолоскипа стих. У кімнаті щось було, щось… На голові в Андрія заворушилося волосся. Йому були знайомі ці примарні чорні тіні, які постали в кімнаті, невідомо звідки, але знайомі. Пожирачі!!!

Жалобними вітрилами вони полинули до виходу, і дротики зникали в їхній мерехтливій чорноті. Тваринно заверещав хтось із нападників. Ті, що стояли позаду, кинулися геть, душачись у дверях; передні нікуди не втікали — не встигли. Темні крила зімкнулися навколо них, і Андрій побачив, як чорнота розсмоктує їхні тіла. І знову далі, далі, за такою ніжною, теплою плоттю.

Три крила з рваними краями випливли із кімнати. Андрій, котрий не насмілювався навіть дихати, скутий первісним жахом, уявив, що відбувається там, звідки долинали зойки, в яких уже не було нічого людського. Він підхопився і кинувся до чаклуна.

— Припини! Припини це!!!

Той непорушно стояв біля столу, з якого стриміло безліч заточок, і його обличчя-маска шкірилося тріумфуючою усмішкою. Андрій схопився за чорний плащ, щосили шарпнув чаклуна і навідліг ударив його страшне обличчя своїми думками-криками:

— Припини! Поверни їх!!!

Чаклун наче отямився від глибокого сну-жаху. Темний монстр у нього всередині незадоволено завуркотів, посовався і неохоче поліз у свій смердючий барліг, озираючись, чи не можна повернутися.

За кілька секунд Пожирачі влетіли до кімнати і, мов слухняні цуцики, згорнулися біля ніг хазяїна бридкими чорними грудками.

Чаклун знову промовив кілька заклинань незнайомою мовою, і страшні гості повільно розтанули, наостанку шваркнувши Андрія тупим лезом безмежного голоду.

— Ну, ось ти й познайомився з нашими… тваринами, — чаклун ледве підібрав відповідне слово. — Вони абсолютно безмозкі, що у нас є великою рідкістю, абсолютно віддані і, що поробиш, завжди хочуть їсти.

— Я тебе ненавиджу… — прохрипів Андрій.

— Доведеться із цим примиритися, — усміхнувся чаклун, — адже частина тебе належить і нашому світові, ще з тих часів, коли не було ангелів, що впали. І чим скоріше ти звикнеш…

Цілу ніч Андрій неспокійно перевертався, не в змозі заснути. Страх сидів біля його постелі й меланхолійно награвав на лютні сумні мелодії, які породжували сплутані, тяжкі думки.

Що ж це за світ? Якщо чаклун правий, де знайти стільки сил, аби дивитися на це без здригання?