Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Із тріумфуючим гарчанням Буба схопив його своїми ручиськами, притис до себе, аби не дати можливості провести контрприйом, і кинувся на одну з металевих стійок, які підтримували канати.

Натовп заревів. Задихаючись у ведмежих обіймах, Андрій зробив те єдине, що було можливе в такій ситуації: щосили вкусив м’язисту брудну шию.

Від несподіванки та болю Буба розтиснув лапи й одразу ж отримав головою у перенісся. Ринула кров. Голомозий позадкував, трусонув головою, розбризкуючи кров по рингу, а Андрій, не даючи йому отямитися, провів кілька ударів відкритими долонями по обличчю та вухах.

То була доволі рідкісна й дуже жорстока техніка. Буба впав навколішки і завив, хитаючись від болю.

Андрій зупинився за два кроки і, важко дихаючи, хрипко запитав:

— Може, досить?

Та Буба, здавалося, нічого вже не чув. Несподівано він підхопився і мовчки ринув на Андрія, вкладаючи у цей кидок останні сили. В його очах не було ані крихти розуму, сама лише безкінечна, дика порожнеча, в глибині якої ховалася жагуча ненависть. Буба ще рухався, ще дихав, ще билося його серце, але це вже була людина, яка переступила поріг смерті.

Усе це за невловиму стомільйонну частку секунди промайнуло перед Андрієм. Він одним порухом покинув лінію атаки, й оскаженіле тіло здорованя пронеслося повз нього та за інерцією врізалося у стійку.

Ні, не врізалося… В останню мить Андрій встиг перехопити його, спробував утримати, і це йому майже вдалося. Хоча корпус Буби зупинився, його ноги продовжували стрімкий рух уперед, і він з розмаху гепнувся на ринг. І вкляк.

Кілька секунд у залі панувала мовчанка, потім пролунали важкі кроки Макса. Він підійшов до нерухомого тіла з неприродно вивернутою шиєю і присів навпочіпки.

Йому не треба було навіть перевіряти. Макс лише якусь мить дивився, потім розігнувся і похитав головою:

— Невдале падіння…

Тіло Буби вже давно винесли, мовчки розійшлися глядачі, а Батлук ще сидів у спорожнілій залі. Якийсь час біля виходу на нього чекав Макс, а потім пішов і він.

Отже, Андрій знову вбив. Кілька років тому він поклявся, що його рука більше нікого не зіштовхне у безмовність, не хотів він цього і зараз. Його змусили.

«Ні, це лише відмовка… „змусили“… Що ти зробив для того, аби уникнути цього? Ти, мов на мотузочці, йшов до такого фіналу. Прислухайся до себе: в душі ти ж був не проти того, аби провчити знахабнілого громилу…»

Охрипла від старання совість сперечалася з кимсь іще, розумним, логічним і симпатичним.

«Але, — сказав той хтось, — цей випадок — особливий. Відчуй, де ж те Зло, яке не давало тобі дихати? Немає його, наче випарувалося з околишнього повітря, де воно? У тобі? Ні. Так де ж воно? Згадай, як реагували на все те люди — ані азарту, ані гарячкового збудження. Смуток. Ніяковість. Винуватість. Зачерствілі у жорстокій суворості свого нелегкого життя, вони раптом знову по-дитячому гостро сприйняли смерть. Зло кудись сховалося, з’явилося лише на мить і зникло, нікого не зачепивши, лише моторошні щелепи клацнули даремно».

Найтрагічнішим у цій полеміці було те, що Андрій не знав, кому той другий голос належить.

Він зітхнув: хто здатен йому допомогти?

На зворотному шляху він крокував крізь тунель самотності. Звичні до всього люди відходили, ховали погляди — не засуджуючі і не звинувачувальні, а винні погляди.