Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Андрій ішов до Макса, твердо вирішивши напитися як слід. На прощання.

Коли він увійшов, Макс сидів за накритим столом і чекав. Не вимовивши жодного слова, Андрій узяв у нього налиту вже склянку, і вони, не цокаючись, так само мовчки випили.

— Не переймайся, — сказав нарешті Макс, — ти зробив усе правильно, просто так склалося.

— Та що ти кажеш…

Макс смикнув плечима:

— Він отримав те, на що заслуговував. Буба знав, на що йде, підбурюючи людей.

Він налив ще по одній.

— Ти мені здорово допоміг.

— Максе! Я тобі не гроші позичив. Я людину вбив! — різко відповів Андрій.

— Та хіба то людина? Це ж… Та що там казати…

Макс одним ковтком спорожнив склянку, скривився і похитав головою.

— Я іду, Максе, завтра.

Той зупинив руку зі склянкою на півдорозі до столу і недовірливо подивився на приятеля:

— Ти що, серйозно? Який ґедзь тебе вкусив? Ніхто тебе ні в чому не звинувачує, все було чесно.

— Я… не через це. Тобто, не лише через це… Не можу я залишитися.

— Я гадав, що Бубі ти казав про це лише для того, аби змусити його прийняти твої…

— Маю йти, Максе, вибач, — перебив його Андрій, не надто ввічливо.

— Куди ти підеш? — Макс почав сердитися. — Ми живемо, мов щури, тут добряче смердить. Але там, нагорі, цей сморід у тисячу разів сильніший, смердить уся планета, і я не розумію, навіщо туди йти. Задля чого?

— Я повинен. Як тобі пояснити:.. З одного боку, там на мене чекають, я це відчуваю. А з другого — я тут все одно не витримав би довго, тут Зло, те саме Зло, яке панує нагорі. Зло смикає за ниточки, прив’язані до маріонеток, без різниці, в яку могилу ті сховалися. Тут усі, мов мерці, тут наче ціле павутиння ниточок. Я бачив, як ти радів моїй перемозі. То була брудна радість.

— Я переживаю не за себе, — невпевнено заперечив Макс, — за мною — мої хлопці. Якби ти програв, програли б ми всі.