Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Та ж я… чаклуна привів.

— По-друге, тут лише я вирішую, що і коли робити, і зараз теж якось без тебе розберуся.

— Але ж, Максе, ти ж знаєш, що за правилами чужинця повинен перевірити чаклун, — у голосі голомозого пролунали винуваті нотки, і Андрієві стало зрозуміло, що той дійсно боїться Макса, хоча й щосили намагається це приховати. — Хлопці хвилюються, — бубнів далі здоровань, — кожна година невизначеності — великий ризик, тут не може бути привілеїв навіть для твоїх друзів.

— Знаю, знаю, що хвилюються, — махнув рукою Макс, — і знаю, хто їх хвилює. Не жартуй зі мною, Бубо.

— Та я…

— Людина випила майже пляшку коньяку, а ти хочеш її на перевірку витягти. Ну і що вона покаже? Думати треба, а у тебе голова лише для того, щоб у неї жерти.

Буба спалахнув, та все ж промовчав.

— Тестування завтра. А тепер забирайся, дай нам спокійно випити.

І Макс узявся розливати по чарках рештки «Мартеля». Голомозий потупцював, посопів, кидаючи на нього косі погляди, та Макс, здавалося, втратив до того будь-який інтерес. Не сказавши більше жодного слова, Буба вийшов. Двері тихенько зачинилися.

— Є ж такі істоти, — скривився Макс, — знає, що на ринзі я з нього фарш зроблю, ось і каламутить народ, опозицію вербує. Теж мені лідер.

— Ти б обережніше з ним.

— А, плювати.

— А що за ринг?

— За законом, що його у нас встановлено, кожен член громади має право викликати на бій будь-кого з кривдників. Це тримає у певних межах більшість людей і допомагає підтримувати дисципліну. Звичайно, трапляються і забіяки, але таких небагато, адже той, кого викликали, вибирає зброю і формулу бою. Власне кажучи, я нічого не вигадав, принцип той самий, що й за класичної дуелі дев’ятнадцятого століття.

Андрій похитнувся. Незважаючи на велику кількість їжі, сп’яніння відчувалося все сильніше. Вперше за багато днів і ночей Андрій почувався у безпеці та затишку. М’яко потріскували ґноти світильників, і майже забулося, що цей затишок — лише міраж у безкінечній похмурій пустелі.

— А пам’ятаєш, як ми познайомилися?

— Ще б пак, — усміхнувся Андрій, — ледве не побилися.

— Ага, пощастило тобі, — реготнув Макс, — що ледве…

Обидва засміялися. Андрій тоді прийшов до загону молодим самовпевненим хлопчиськом, наскільки може бути самовпевненим здоровий хлопець, який п’ять кілометрів пробігав за дев’ятнадцять хвилин, стріляв на звук і не страшився рукопашного бою проти трьох супротивників. На той час Макс прослужив чотири місяці й уже вважав себе крутим диверсантом.

— А Ігорка пам’ятаєш?