Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Змінилася структура багатьох матеріалів. Іноді неможливо було передбачити, як поводитиметься та чи інша річ, що набула абсурдних з нормальної звичної точки зору, властивостей: мармур став пластичним, а дубовими трісками можна було різати скло, якщо, звичайно, вдавалося відколоти їх від дошки. Одні речовини стали міцнішими, твердішими, немов якась невідома енергія спаяла атоми в моноліт; другі — кришилися та гнулися; треті — й це дивувало найбільше — залишилися, принаймні зовні, такими ж самими.

«Мабуть, у цьому і вся справа… як і раніше…» — подумав Батлук, хапаючись, аби не впасти, за каміння, яке на дотик нагадувало пінопласт.

Незнайомець хоча й не виявляв відвертої ворожості, однак усе ж таки вперто тримався позаду Андрія, ладний будь-якої миті використати свого списа.

Час від часу він коротко вказував шлях і знову замовкав, уривчасто сопучи. Андрій теж крокував мовчки.

Нарешті вони дісталися до вентиляційного колодязя старого бомбосховища, в якому останні років тридцять хазяйнували коти та бомжі.

Бородань просунув руку в квадратний отвір і тричі вдарив шматком гравію по невидимій бляшанці.

— Спускайся слідом за мною і не думай вдавати із себе крутого. А то проштрикнуть, не встигнеш і матусю згадати, — прохрипів він, звично пірнаючи у ці своєрідні двері.

Так само, ногами вперед, услід за ним поліз і Андрій. Спустившись на дно колодязя, де можна було стояти лише зігнутим у три погибелі, він помітив, як бородань шмигонув у вузький, ледь помітний у пітьмі лаз, і поповз за ним.

Тут була вже цілковита темрява. За кілька кроків Андрій наштовхнувся на бороданя, що саме зупинився і неголосно перегукувався з невидимим співрозмовником.

— …Та ні, начебто сам був. І на Темного не схожий, у мене на них нюх, ти ж знаєш.

— Дограєшся зі своїм нюхом, — відповів молодий голос.

— Та чого ти…

— Нічого. Дивися лишень, Макс живцем спече, коли щось трапиться.

— Годі тобі, перший це, чи що, — гмикнув бородань, — все одно чаклун усіх перевіряє.

— Гаразд, проходьте, — дозволив невидимий охоронець по нетривалій мовчанці.

У стіні відчинилася невеличка квадратна ляда, і вони потрапили до похмурого підвалу з низькою бетонною стелею. Смолоскипи, які давали більше кіптяви, ніж світла, вихоплювали з темряви тугі шматки павутиння і товстий килим пилу на підлозі, яким в’юнилася ледь помітна стежка.

Колись, ще за часів протистояння двох супердержав, таких ось сховищ було повно в усіх містах та містечках. Тепер, виходить, вони знову стали в нагоді.

У підвалі на них чекали двоє охоронців — зовсім молоді хлопці, наскільки Андрій міг судити в цьому мороці. Вони ретельно, не поспішаючи, обшукали його і тільки після того, як забрали ножа, дозволили йти далі.

Разом із бороданем та одним із охоронців через замаскований пролом у дальньому кутку Андрій потрапив до системи підземних комунікацій.

Ішли довго. Швидше за все, Андрія вели кружним шляхом, навмисне заплутуючи в лабіринті одноманітних коридорів, уздовж стін яких тяглися безкінечні кілометри труб, дротів, кабелів. Час від часу з-під ніг із вереском вихоплювалися пацюки і зникали в незліченних норах.