Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

У просторій, по-варварськи розкішно прикрашеній килимами, кришталем і старовинними меблями кімнаті за столиком із горіха сиділи троє чоловіків. Батлук одразу впізнав одного з них, упізнав, незважаючи на те, що не бачив його вже кілька років.

Недбало розкинувшись на тисячодоларовому дивані, на нього із цікавістю дивився Макс.

Зацікавленість у його погляді змінилася непевністю, потім недовірою, подивом, і нарешті Максове обличчя засяяло широкою усмішкою:

— Сили небесні, оце так зустріч!

Він підхопився, підійшов до Андрія, обійняв, мов у старі добрі часи.

— Не можу повірити, що це ти. Яким вітром? Кого-кого, а тебе…

Він озирнувся і кивнув своїм співрозмовникам:

— Хлопці, це — Андрюха Батлук, найкращий мій приятель у колишні часи.

— Таки вже й найкращий, — посміхнувся Андрій.

Було приємно, дуже приємно ось так несподівано зустріти старого приятеля. Макс підштовхнув його до столика:

— Та годі тобі, проходь краще, сідай. Оце так сюрприз…

Максові товариші підвелися.

— Гаразд, ми, мабуть, підемо, — пробубнів величезний чолов’яга, — якщо знадобимося, ми у Соньки.

Коли вони пішли, Макс усадовив Андрія на диван і по-дружньому тицьнув кулаком у плече.

— Я з біса радий тебе бачити. Признаюся, що в дій божевільні, на яку перетворився наш світ, я про тебе забув, а то обов’язково подумав би, що ти теж врятувався. Ще не знайшлося сили, яка змогла би тебе звести зі світу, Батлуче.

За ті роки, що минули, Макс анітрохи не змінився. Це був той самий приземкуватий здоровань із живими насмішкуватими очима; його коротко пострижене чорне волосся облягало великий круглий череп, посаджений на коротку могутню шию.

Макс дістав із шафи пляшку «Мартеля», шоколад, фініки. Андрій уже встиг забути, що на світі існує така розкіш. Із частуванням дисгармоніювало каламутне скло замацаних чарок.

Макс одним порухом скрутив кришку на кришталевій пляшці й щедро налив.

— Ну, давай, за зустріч.

Вони сиділи у напівмороці під курними смолоскипами і не знали, про що говорити. Над столиком плелися примітивні візерунки одноманітних безликих фраз, як то завжди буває, коли зустрічаються люди, які давно не бачилися і більше не мають спільних інтересів.