Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Хтось попадався?

— Демони — ні. Та й Темний лише одного разу. Взагалі-то їм зараз не до нас, дикунів, треба ж перетравити те, що зжерли. Ну а потім… — він зітхнув, — потім, напевне, і наша черга прийде.

Андрій подумав про те, що повинні були відчувати ці люди, живучи в борг; люди, яким із певних причин пощастило уникнути загальної долі, але які розуміють — не всі, звичайно, — що їхня свобода — лише питання часу.

Макс із Андрієм вийшли до загальної зали, перетнули невеличкий майданчик і опинилися в огородженому металевим поруччям прямокутнику, який височив над виходами до ям і тунелів, що раніше були накопичувачами стічних вод, а зараз потопали в непроглядному мороці.

Тут уже зібралося кільканадцять мешканців підземної громади. За розхитаним столом сидів чоловік років тридцяти, кутаючи худорляве тіло в пошарпаний чорний плащ. Якби Андрій не знав, хто це, ніколи не подумав би, зустрівши серед людей, що то — одна з тих істот, від яких він переховувався увесь цей час.

— Ну ось, чаклуне, — награно веселим тоном промовив Макс, — подивися, що він за один.

Покопирсавшись у кишені, Макс кинув на стіл кілька золотих дрібничок із тих, якими раніше було напхано вітрини дешевих ювелірних крамниць.

Чаклун, не поспішаючи, прибрав винагороду, потім дістав з-під столу щось загорнене в оксамит і поставив перед собою. Коли він зняв тканину, Андрій здригнувся і несвідомо подався назад — надто вже знайомою і загрозливою була річ, яка стояла на столі.

— Що таке? Чого ти злякався, чужинцю? — вигукнули з натовпу.

— Помовч, Бубо! — ревонув Макс.

Андрій важко ступив уперед. Він уперше ось так, на столі, а не у руках породження Темряви, бачив скриньку з металу, що тьмяно виблискувала у світлі смолоскипів. На її поверхні рівномірно горіли чотири крихітні вогники: червоний і три зелених. Ані кнопок, ані вимикачів Андрій не побачив.

Чаклун простягнув руки над скринькою. І хоча він її ще не торкнувся, вогники на поверхні скриньки ожили, загорілися яскравіше, викликаючи в Андрія непевне відчуття загрози.

Присутні, затамувавши подих, напружено вдивлялися у те, що відбувалося біля столу. Усе це було схоже на сталий ритуал, однак Андрій відчував, як від юрби віяло сумішшю страху, презирства та ворожнечі до істоти, яка сиділа за столом.

Андрій також почувався дуже незатишно під байдужим холодним поглядом чаклуна. Закортіло назад, до людей, нехай навіть він і був для них чужою підозрілою особою.

Гра вогників на скриньці змінилася. Андрій смикнувся, відчуваючи, як чиїсь невидимі пальці торкнулися грудей, просунулися всередину, розпливаючись по тілу міріадами найтонших павутин, як щось невловиме сплелося крихким невидимим поясом навколо чола, ледь затьмаривши світ.

Крайній із вогників, зелений, загорівся яскравіше, потім плавно перетік у другий, такого самого кольору, а тоді, не зупиняючись, немов передавав естафету, перескочив на третій. Коли і той почав згасати, наливаючи яскравістю червону краплю, чаклун спохмурнів і гостро зиркнув на Андрія, а серед натовпу збурилася хвиля стривожених голосів.

Зростання червоного вогника припинилося, потім світло почало перетікати у зворотному напрямку, насичуючи останню перед червоною смарагдову крапку. Знову назад. Поколивавшись ще з хвилину, вогник все ж таки зупинився на зеленому.

Чаклун прошепотів якесь заклинання, зробив кілька пасів руками, та зелена цятка, ледь помітно тремтячи, продовжувала горіти.

Гомін посилився. Буба проштовхався наперед і загрозливо прогудів:

— Ну?