Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Нарешті його вивели в доволі просторе приміщення, яке, судячи з величезних, безмовних зараз насосів та відчутного смороду, що назавжди в’ївся у стіни, раніше було перекачувальною станцією міської каналізації.

Тепер тут мешкало кілька десятків людей. Доки вони йшли, Андрій бачив найрізноманітніших зустрічних: зарослих брудними бородами, загорнених у найнеймовірніше дрантя або, навпаки, одягнених із деяким навіть шиком. Тут були молоді хлопці й чоловіки з сивиною, промайнуло кілька жіночих фігур. Майже всі з цікавістю поглядали на Андрія — він повсякчас відчував на собі численні оцінюючі погляди.

Супроводжуючі провели його через залу, й скоро всі разом вони піднялися гвинтовими сходами на невеличкий майданчик з арматури, який, схоже на балкон, висів над підземним містечком. Із країв його було огороджено перилами з листового заліза, розмальованими графіті в усі кольори веселки. У мороці підземелля це виглядало так само доречно, як картини Пікассо на виставці голландського живопису.

На майданчику якийсь бородань із величезним, мов барило, пузом перекладав речі з одного міха до іншого.

— Де Макс? — запитав його один із конвоїрів.

— У себе, — прогудів той, не відриваючись від свого заняття, і кивнув на металеві двері у стіні.

— Ну, то дай пройти.

Бородань трохи посунувся і лише зараз помітив Андрія.

— Новенький, чи що?

— Ага.

— Ну-ну…

Він попхнув міхи, даючи їм дорогу.

— Тільки він там не сам. Зачинився з Валізою та Биком. Радяться, тому стукайте.

— Гаразд, — кивнув конвоїр.

Вони підійшли до дверей. Старший із супутників обережно постукав, і тієї ж миті з іншого боку ревонув чийсь голос:

— Якого дідька?! Я ж казав, щоб сюди ніхто не ліз!

— Максе, тут із нами чужий.

Запала нетривала мовчанка, потім той самий голос, уже тихіше, дозволив:

— Гаразд, давайте його сюди.

Бородань відчинив двері, але сам не зайшов, пропустивши досередини лише Андрія.