Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Схопивши стільця, він із розмаху висадив вікно разом із частиною рами. Якщо до цього переслідувачі не визначили, звідки походить ґвалт, то тепер дзвін розбитого скла мов пальцем показував їм, де шукати Андрія. Тепер у нього залишалося лише кілька секунд.

Під грюкіт, який стрясав двері, Андрій вискочив з кімнати і темним коридором навшпиньки побіг до туалету.

Без електрики крихітний закуток потопав у непроглядній темряві. Андрій м’яко підстрибнув, уперся руками та ногами у стіни і за мить опинився під стелею, втиснувшись спиною у холодний бетон. Тієї самої миті двері впали, й у квартирі замиготіло світло смолоскипів.

«Вони що, ліхтариків не мають?» — дивувався Андрій, прислухаючись до того, що відбувалося у кімнатах.

— Труп, — почувся хрипкий голос, — подивися там, тільки обережно, той тип повинен бути десь тут.

Кроки. Спочатку у спальні, потім у коридорі. Хтось відчиняв і зачиняв дверцята шаф. Андрій чекав. Утомлені руки вже давно тремтіли, ледь витримуючи таку напругу. Звичайно, можна було б спертися ногами та спиною, але тоді він був би зовсім безпорадним, якщо б його знайшли.

Двері відчинилися, і в них просунулася лиса, схожа на мордочку тхора, голова.

«Теж мені, супермен», — промайнула іронічна думка.

Переконавшись, що в унітазі ніхто не сховався, тхір причинив двері й повернувся до товаришів.

— Нікого. Може, Баул-Кабба покликати? Нехай індикатором перевірить.

— Не треба, — заперечив хрипкий голос, — все одно той тип через вікно втік, бачив — там, у кімнаті? З другого поверху стрибнув, падлюка.

Обличчя хрипкого Андрій не бачив, але ясно чув страх у його голосі. Хто б він не був, але власника того страшного імені відверто боявся і волів триматися від нього якомога далі. Певне, йшлося про того демона, якого Андрій бачив на вулиці.

— Так, не поталанило Чотирнадцятому, — по паузі зауважив третій голос, — навіть гикнути не встиг. Справу свою цей знає — в момент Чотирнадцятому карк зламав.

Власник третього голосу смачно сплюнув. Перед Андрієм, мов уживу, постало байдуже обличчя людини, якій абсолютно начхати на смерть товариша.

— Ну, взялися.

У кімнаті крекнули, почулося важке тупотіння, сопіння. А потім усе стихло, й Андрій залишився сам.

Розділ десятий

Андрій спочатку не повірив власним очам. Чоловік сидів на камені й із зосередженою напівусмішкою на бородатому обличчі копирсався в якомусь клунку, що лежав у нього на колінах…

Уже майже місяць Батлук жив сам, переховуючись від людей, яких час від часу зустрічав. Дехто з них мав яскраві номери на одязі й статус, подібний до мешканців гетто. Прибульці дозволяли їм жити, чи, радше, існувати, боячись усього на світі. Вони, певне, й дихали з острахом.

Інші носили однакові чорні плащі, слугували своїм моторошним господарям і не мали імен. «Четвертий», «Одинадцятий» — так їх звали демони, так вони зверталися один до одного.