Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

То були вже й не люди в повному розумінні цього слова. Лакизи, придушені страхом, можливо, навіть сильнішим за той, який гриз мешканців гетто, і через те смертельно небезпечні.

Кілька разів Андрій змушений був рятуватися від облав у лабіринті покинутих будинків, коли керовані людьми в чорному зомбі прочісували вулиці. Спійманих мешканців гетто шикували в колони, й Андрій готовий був заприсягтися, що то були такі самі мовчазні лави, які він бачив у перший день панування Темного світу.

Десятки, сотні бездушних зомбі, всі, як один, у ногу крокували в невідомість, аби через деякий час повернутися вже озброєними, керованими демонами чи людьми у чорному, за новими лавами таких само нещасних.

А ось таких, як він, Андрій досі не зустрічав. Можливо, думав він, їх не було зовсім. Кілька разів він помічав якісь тіні в нічному мороці, та вони були настільки невиразні, що нічого не можна було сказати напевне.

Власне, спочатку йому було до всього абсолютно байдуже, і коли б Андрія спитали, навіщо він живе, то навряд чи він знайшов би, що відповісти. Швидше за все, то було існування за інерцією. Він навіть голився, хоча б, здавалося, яка різниця…

І все ж останнім часом самотність тиснула все сильніше, так хотілося хоча б із кимось перекинутися слівцем. Іноді Андрій ловив себе на тому, що у своїх мандрівках вибирає такі шляхи, де найвірогіднішою була зустріч із такими ж, як він, вигнанцями. З бидлом у гетто контактувати було просто небезпечно. Одного разу він наважився, та «пронумеровані» негайно почали кликати Темних…

Тож Батлук обережно наблизився до незнайомця і тихенько свиснув:

— Привіт.

Той сполохано скочив, і в його руці з’явився довгий загострений прут. Задкуючи, бородань почав відходити за ріг будинку, ладний от-от кинутися навтьоки.

Андрій вийшов із тіні й показав порожні руки.

— Я сам і неозброєний. Бродяга, такий, як і ти.

Чоловік повагався, підозріло дивлячись на Андрія. Певне, Батлук виглядав не набагато краще за нього самого, а довкола нікого не було, тож це додало йому сміливості.

Він зупинився, кілька секунд мовчки дивився на Андрія, все ще тримаючи напоготові свого списа. Нарешті вираз його обличчя трохи пом’якшав — і серед розтріпаної рослинності з’явилися великі жовті зуби.

— А хто тобі сказав, що я бродяга?

Трохи згодом вони прокрадалися поміж розсипами цегли в напівзруйнованому кварталі. Андрій не знав, яка сила перетворила ці будинки на руїни, що зяяли порожніми проваллями вікон, і коли це трапилося. Це відбулося помалу, непомітно, немов будівлі, втративши власників, втратили і життєві сили, розсипаючись просто на очах.

То тут, то там купи битої цегли та металеві конструкції заступали шлях, і Андрій та його супутник змушені були їх обходити.

«Цікаво, — дорогою думав Батлук, — в одних місцях цегла розсипалася просто на порох, а в інших будинки стоять, мов нові».

Сьогодні він так само мало розбирався у новій побудові світу і знав про нього стільки ж, скільки й першого дня. Хто вони, одягнені в темні плащі володарі міста? Вони ж колись були людьми і мешкали серед людей. Що змусило їх перейти на бік Темряви? А демони?

Світ змінився не лише зовні. Навіть звичні закони природи не діяли. Андрій так і не зміг видобути вогню жодним із відомих йому способів: сірники не запалювалися, кремінь не давав жодної іскри, і марно було здобувати вогонь тертям. Не бажав загорятися порох, від удару бойка не вибухали капсулі, тож зброя нікому не потрібним залізяччям валялася на смітниках.

Єдине, чим можна було отримати вогонь, — збільшувальне скло. Андрій зробив це відкриття випадково. Але навіть политі бензином тріски горіли млявим недорозвиненим полум’ям.