Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

«І сірники не запалюються…» — послужливо підкинула пам’ять.

Сонячний промінь, погравшись пелюстками квітів на килимі, сковзнув по щоці й лагідно торкнувся повік, змусивши їх затремтіти. Батлук розплющив очі й, усвідомивши, де він, миттєво підскочив.

Він таки заснув! Як то завжди буває, Андрій не пам’ятав, коли це трапилося, у голові ще колихалася похмільна важкість безладних нічних думок.

Знадвору долинав блідий нерозбірливий хор звуків. Судячи із сонця, вже був пізній ранок, хоча тепер довіряти чомусь…

Андрій підійшов до вікна та обережно визирнув на вулицю. Як і напередодні, вона зяяла пусткою через цілковиту відсутність людей. Тротуаром неквапливо прогулювався голуб, щось зрідка дзьобаючи; кішка боязко пуцьнула через дорогу і зникла серед кущів біля стіни протилежного будинку.

Андрій пішов на кухню, знову попив із чайника, потім хлюпнув води на рушника й розтер обличчя. Сон зовсім здався.

Зараз добре було би випити міцного чаю. Андрій марно покрутив вимикач електроплити, хоча, звичайно, й знав, що електрики більше немає.

Гаразд, обійдемося простою водою. Батлук приготував кілька бутербродів із ковбасою та сиром, не поспішаючи, з’їв. У шафочці знайшовся пакуночок сухого соку.

Андрій почав готувати напій і раптом почув кроки. Не в будинку — десь надворі. Мов підкинутий пружиною, він рвонув до вікна. Навіть дивно, як чітко й лунко відбивається швидкоплинний звук у порожньому місті. Кроки не вщухали, та Андрій ніяк не міг визначити, звідки вони линуть.

Нікого. Він нікого не побачив. Але ж кроки… Минуло ще кілька довжелезних, мов ціле життя, миттєвостей, і Андрій побачив…

Серце підскочило і закалатало, наче навіжене. Андрій побачив невеличку групку з трьох людей, потім ще одну і ще. Вони пересувалися від будинку до будинку, заходили всередину, неквапом переходили вулицю…

Рятівники? Армія?

Та хто б там не був — це ж люди! Андрій відчув, як до горла підкотилися сльози, хотілося плакати, танцювати і репетувати від радощів. Він кинувся до передпокою, тремтячими руками відімкнув двері, боячись, що люди зникнуть так само раптово, як і з’явилися, що то просто омана, яку підкинув йому оскаженілий світ.

І раптом він зупинився. Щось змусило його де зробити. Тривожно заспівало всередині. Якесь відчуття, що його не можна передати, рятівний дзвіночок сторожко тенькнув — і пряний смак страху знову зв’язав язика.

Батлук кинувся назад до вікна, мружачись від сонця, придивився, і його кинуло у дрижаки. Ось воно. Ось воно! Він побачив демона, який стояв трохи осторонь, і тому Андрій його не помітив раніше. А може, його раніше просто не було.

Та й люди, Андрій тепер уже це бачив, вони були… не такі.

А на сходах наближалися кроки, короткі вигуки, сміх. Відчинялися і зачинялися двері квартир.

«Перевіряють, чи не сховався хто…» — здогадався Андрій і раптом зовсім чітко усвідомив, що в нього залишається лише кілька миттєвостей. Там, за стінами квартири, гостро пахло фіалковим і здавалося, що от-от Андрій почує той страшний крижаний шепіт…

Відчуваючи, як в ньому потроху народжується паніка, Батлук став похапцем шукати, де б сховатися. А кроки наближалися…

Андрій кинувся до кімнати, але там, окрім благенької шафи та низького дивана, який не сховав би й мишеня, іншого прихистку не було. Андрій повернувся до кухні, крутнувся і, не придумавши нічого іншого, ввіпхнувся у вузьку щілину між холодильником та кухонним пеналом.