Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

А ще важче було від того, що не залишилося сенсу жити і сил, аби померти. Реальним, первинним був лише страх, страх абсолютний і аморфний. Страх ВЗАГАЛІ.

По-старечому незграбно Андрій підвівся і почвалав геть, надовго завмираючи, якщо йому ввижався рух у темряві, яка щохвилини густішала. Якби зараз йому зустрілося щось живе, Андрій, мабуть, помчав би, не розбираючи дороги, з виряченими очима, з піною на губах, а попереду моторошною сиреною летіли б його волання.

Та навкруги нікого не було. Із темного міста не долинало жодного звуку. Одна за одною тяглися садиби-сироти, куди Андрій, незважаючи на холод та втому, що переповнювали його, увійти не міг. Чомусь він був певен, що залишився сам у цілому світі…

Коли Батлук нарешті опинився в районі багатоповерхових будинків, трохи полегшало. Можливо, тому, що вони мали менше індивідуальності, а може, давався взнаки час, котрий повільно відновлював душевну рівновагу.

Андрій глибоко зітхнув. Ще трохи — і він впаде просто посеред вулиці, а холод закінчить свою справу. Треба було наважуватися.

Він увіпхався до під’їзду новенької десятиповерхівки і опинився у повній темряві. Було так тихо, що Андрієві здавалося, буцімто він оглух.

Під громове бухання серця він почав підніматися сходами, не забуваючи їх рахувати, аби не перечепитися і не наробити галасу.

На другому поверсі наштовхнувся на відчинені двері. Прислухався. Тихо. Увійшов.

Боротьба зі страхом забирала останні сили, і доки Андрій дістався кухні, сорочка геть змокла від поту. У шухляді стола знайшлися сірники, та чомусь вони вперто не бажали займатися — не було навіть іскор від тертя.

Утім, зір уже достатньо призвичаївся до темряви, і в скупому світлі місяця, яке пробивалося крізь портьєри, оглянути квартиру було неважко.

Вона виявилася невеличкою: кухня розміром із дев’ять метрів і дві кімнати з дешевими меблями.

Певна ж річ, тут нікого не було, та й бути не могло. Андрій гірко усміхнувся. Що ж, тепер він — власник цілого міста, а, може, й країни. Чи залишився ще хтось із таких, як він, бідолах?

Голоду він не відчував, але дуже хотілося пити. Кран не видав ані краплі. Андрій набачив на плиті чайника, випив кілька ковтків позбавленої смаку кип’яченої води, яку ніколи не любив, і пішов до кімнати.

Нізащо у світі він не зміг би лягти в ліжко. Андрій упав на диван, просто так, без подушки та ковдри. В тиші порожнього будинку тяжко зітхнули пружини.

«Їх, мабуть, чути на цілий квартал, — ліниво подумав Батлук, — ну й біс із ними».

Заснути не міг. Прислухаючись до лункої тиші за вікном, зрідка поринав у тривожну напівдрімоту, але думки, що вешталися у темряві, грубо підкидали тіло, яке насмілилося розслабитися, відганяли боязкий сон.

Що чекає на нього завтра? Не може бути, щоб Андрій залишився єдиним «щасливцем». Куди поділася решта? Поховалися, як і він, у якісь діри та зблискують зацьковано очима, не в змозі зрозуміти суті речей, що їх зрадили?

А ті, яким пощастило менше? Що сталося з ними? Прийшли тисячі щуроловів і під завивання своїх зловісних флейт повели вишикувані у лави маси в те саме Нікуди, з якого з’явилися й самі.

І що ж тепер? Навіщо Андрію жити, адже йому цей світ абсолютно незнайомий, абсолютно чужий. А старого вже не повернеш…

Несподівано Андрій зрозумів, що саме здалося йому дивним. У місті зовсім не було запаху гарі. Зазвичай будь-яка аварія асоціюється з вогнем, димом та кіптявою. А зараз — жодного вогника, жодної іскри.