Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Демон вп’ялив свої розумні очі в Андрія, й тому здалося, що істота задоволено, зовсім по-людськи гмикнула. Її пазуристі пальці пробіглися поверхнею скриньки, що висіла на шиї.

Час зупинився. Андрій побачив, як з його грудей виріс жовто-зелений джгут і потягнувся до скриньки, відчув, як, починаючи з ніг, його полишає тепло, витікає в скриньку, і він уже не міг відірвати від неї погляду.

Разом із холодом у нього пробиралася ніч. Жах, дикий жах, якого не можна передати, охопив Андрія і потягнув його в сірий вир небуття.

І тут Андрій раптом відчув, як відчуває наближення смерті тварина, ЩО САМЕ він втрачає.

І збурився. Я — Людина! Дозволити зробити із себе ЩОСЬ? Так ні ж!

Застогнавши, він вхопився за джгут і щосили потягнув назад, у себе. Зеленкувате світло нестерпно пекло руки, Андрій відчув, як цей жар, слизький і жорсткий, невблаганно витікає з нього, полишає тіло, полишає…

Він загарчав. Зціплені в неймовірній напрузі зуби кришилися емаллю, здуті м’язи стрясали тіло в жорстких, але марних зусиллях, а пори тіла, здавалося, точилися кров’ю.

— Ні-і-і…

Це непідйомне слово він вичавив уголос.

Демон підвів здивований погляд. Повільно, дуже повільно світловий жмут рушив назад. Це було так само, як змусити Ніл текти у зворотному напрямку, так само, як змусити Землю зупинитися.

Скриньку затрусило.

Андрій задихався. В очах потемніло, здавалося, ноги до колін вгрузли в землю, він відчув, що не витримає більше ані секунди. І цієї миті скринька сліпуче вибухнула. Потужний викид енергії жбурнув Андрія на мокру траву, пройшовся по тілу розпеченим чавунним катком, обпалюючи очі та легені. Це було так, наче він розтоплювався у величезній печі, присипаний купою розжареного шлаку.

Але демону дісталося набагато більше. На тому місці, де він щойно стояв, тепер лише курився смердючий ядуче-зелений дим та ще валявся металевий браслет, який демон носив на руці. За мить і той розсипався на дрібний чорний порох.

Похитуючись, Батлук дошкандибав до палісадника, перевалився через хитку огорожу в кущі бузку і знепритомнів.

Розділ дев'ятий

Настав вечір. Перший вечір нової ери. Всесвіт оплакував загибель свого нерозумного чада прихованими сльозами, зморгуючи світлі краплини з почорнілого небосхилу. Тиша місила дійсність на примітивному брудному столі біди, про яку навіть нікому було повідомити. Корабель обірвав свій безкінечний політ у невідомість і сповіщав про це терпкою байдужістю нерухомого повітря стерильно чистим відсікам.

Невже нікого немає? Нічого немає? Невже все скінчено, незворотньо?

Природа в це не вірила. Брутально зґвалтована незнайомцями, які прийшли не знати звідки, вона вперто не хотіла визнавати їхнього існування і власну ганьбу.

Андрій чув ці лункі схлипи, що причаїлися у вечорі, схлипи, від яких хотілося ридати самому, та не було ані сил на це, ані сліз. Була лише млява байдужість у висмоктаній душі, яка не втримувала в собі навіть крихти бажань. Цю душу намагалися розбити. Кілька годин тому прийшли ВОНИ і спробували її знищити. Від цього удару залишилася щербина, що майже відокремила її від пошматованого тіла, кожну клітину якого всі ці безкінечні години заповнював холод мокрої землі. Матері-землі. Мачухи-землі.

Крізь щербину точилася, важко, липко крапала гірка, але все ж якась невловимо приємна туга, яка ледь помітно пахла страхом. Андрій стояв на тій межі, коли перенапружена психіка вже не витримувала і от-от могла дозволити йому перейти цю грань, назавжди перетворившись на зацьковану тварину, що втікає від власних жахів.