Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

А він і не тікав. Не міг. І не хотів.

Забувши про незвичайне видовище, жінки відбігли геть, злякано позираючи на страшне обличчя Андрія. А він? Куди дивився він?

У сирому повітрі раптово затремтіла мла, зламала обриси будинків, змішала землю і небо. Повітря звихрилося і майже вертикально шугонуло вгору, підкинувши залишки дощових крапель, які не встигли впасти на траву. Спалахнули сині блискавиці. Не лише тут — по всій Землі.

І Андрій був не лише тут, але й у тисячах інших місць. Він не замислювався, як це можливо. Він сприймав це, мов належне. Він просто дивився. І всюди бачив те ж саме.

Немає дощу. Більше не буде вже ніколи. Немає колоса в небі, він виконав свою місію і розпорошився, всмоктався в земну матерію. Брама відчинилася.

Над чорною землею нависли багряні крила заходу. І дерева, раптово втративши листя, попнулися сухими гілками в зорю, мов у кров. Ілюзія?

Із імли вийшли вони.

Дивні істоти.

Страшні істоти.

Істоти Темного світу.

Беззвучно і непомітно з’явилися вони на мільйонах перехресть тисяч міст, і Земля кинулася їм на шию, проклята Земля. І люди, побачивши їх перед собою, за коротку мить до того, як втратити здатність мислити, раптово зрозуміли: прийшли справжні володарі цього світу.

Вони були різні. Одягнені й оголені, вкриті шерстю і роговими пластинами, з іклами, гребенями та пазурами. Серед них вирізнялися неймовірно потворні та напрочуд красиві. Але всі вони були однакові — створіння, які не мають душі. Лише розум, чужий і холодний, мов світло далеких зірок, живий, незворушний розум.

Вони прийшли, й ім’я їм було Легіон.

— Ти мій! — почулося мільйоноголосо на мільйонах перехресть тисяч міст.

Андрій бачив стійбище евенків. Із західної зорі на нього насувався ланцюг чудовиськ. Старий шаман топтав тундру в епілептичному танку, гуготіння бубна розривали різкі вигуки заклинань.

Чи можна одночасно побачити беззахисну тундрову квітку біля слоноподібних ніг демона, переймаючись її життям більше, ніж долею людей, та спустошених безнадією чоловіків, жінок і дітей, котрі тиснулися до старого шамана; його очі, очі, що горіли жахом та відчаєм?

Шаман знав, навіщо прийшли ці істоти, він знав, що станеться з тими, хто зараз стояв за його спиною, знав і не міг цьому зарадити. Та й хто він такий для цього? Але старий співав і співав, і тоскні звуки, прощаючись, обіймали Землю.

Істоти наштовхувалися на невидимий бар’єр, створений заклинаннями, їхній ланцюг прогинався, широкою дугою охоплюючи стійбище. Вони не поспішали. Вони розуміли, що старий не здатен довго протистояти їхній об’єднаній енергії.

Шаман теж це розумів. Прозорі краплі стікали зморшкуватими щоками. З кожною хвилиною сил у нього ставало менше й менше. І це відчували всі.

Ось він похитнувся. Біси зробили крок уперед. Ще один. І ще.