Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

«А це ж також знамення, — подумав він раптом, старанно обходячи калюжі, — але хто і звідки тисячі років тому міг знати, що ми отруїмо самих себе мартенами та хімічними гігантами?»

«На все воля Божа…» — пригадав він останні слова отця Павла.

Загалом, коли розібратися, то нашу загибель передбачити нескладно. Які проблеми стояли перед людством років п’ятсот тому? Голод, хвороби, війни… Увесь потенціал свого неабиякого розуму люди кинули на їх вирішення, штурмували закони природи, молилися на науку, яка винаходила нові й нові панацеї. І що ж? Ми перемогли голод? А війни?

Хвороб стало ще більше, та таких, про які раніше навіть фантасти не писали. Ми у своїй злочинній гордині вважали себе всемогутніми, і за це нас покарано. Жорстоко, нещадно, але справедливо. Господи, що ж ми наробили?

На перехресті, під наїжаченими яблунями, стовбичили дві жіночки, перемиваючи кісточки сусідкам та родичам. Не замовкаючи, вони провели зацікавленими поглядами самотнього незнайомця. Зовсім як у селі.

— Ой, Валюшо, поглянь, яка краса! — раптом вигукнула одна з жінок.

Андрій теж, швидше машинально, ніж із цікавості, визирнув із-під парасолі. І вкляк.

Над землею завис величезний, тьмяно-жовтого світла німб, придавивши все навколо своєю могутністю. Здавалося, то крижані вуста колосального чудовиська розімкнулися, аби поглинути цілу планету.

Із цього гігантського казана, важко спухаючи й опадаючи, вперто, але поки що даремно, рвалася назовні недозріла гроза.

І брудне світло, і тьмяні жовтаві маси під піною рваних хмар — усе це було Андрієві знайоме. Ні, він ніколи раніше подібного не бачив, але ж і жах, який наснився йому три дні тому, більше не повертався. І ось він кликав, кликав ЗВІДТИ.

Вариво закипало.

Бліді блискавки вже були готові ринути на землю і бити, бити, бити все живе, іржавим вінчиком збивати суфле з вереску людських доль, пролитися пекельним вогнем, проти якого була безсила миршава віра людства, що вмирало.

Обличчя, обличчя, звернені до неминучого, до величезної, жахаючої брами, яку поки що було зачинено. А за нею…

Зараз…

Зараз…

І він побачив.

Він упізнав.

І закричав. Закричав надривно й страшно. І побіг, побіг, побіг…

Він мчав вузькими вуличками старовинного Неаполя; незграбно підстрибуючи, проносилися повз нього тисячолітні піраміди, зникаючи за завісою із піску, що злітав до чорного сонця; жвакала під ногами багнюка єдиної вулички загубленого серед тайги села, і, мов повія, кидалася назустріч Андрію Ейфелева вежа, аби за секунду, розчаровано зітхнувши, розтанути за спиною…

Навіщо, навіщо він надривається, навіщо намагається вискочити із самого себе? Адже від цього, від того, що накопичувалося ТАМ, втікати немає куди!