Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Біда у тім, що все можна піддати сумніву, все можна заперечити. А цього тільки й потрібно Сатані, бо сумніви — перший крок від Господа. Зачекайте, — зупинив він Андрія, побачивши, що той хоче заперечити. — Я вже казав, що ми намагаємося пізнати Бога розумом, однак це нам не під силу. Ворог роду людського добре знав, що робить, спокушаючи людину знаннями. Величезна брила зрушила з місця і мчить під укіс. Людина не може існувати без віри, бо тоді втрачається сенс життя, от вона й метушиться у спробах замінити віру сурогатами: комунізм, комп’ютери, технічний прогрес… От що головне, ось Хрест, який Господь змусив нас нести, наша Голгофа. Вірити, не знаючи напевне…

Отець Павло замовк, немов чекав на заперечення, але Андрій мовчав.

— Пекельне полум’я — це ж не буквальне поняття, — продовжував священик, — насправді це — вічна незадоволеність.

— Що ж робити?

— Прийти до Бога, прийти щиро, з відкритим серцем. Це важко, і не знаю, чи можливо. Але лише така людина здобуде спасіння, знайде втрачену мету, той самий сенс життя, який вона увесь час шукає. Тільки шукає не там…

— Мені здається… мені здається, що ви й самі не вірите в те, що то можливо. Подивіться навкруги. Продажні політикани і повії, підлітки-наркомани і сутенери… Ми сидимо на верхівці величезної купи сміття, на яку перетворили землю, і плюємо на всіх, і на себе теж. Ніхто не думає про спасіння. Людство, мов оскаженілий локомотив, мчить до свого кінця.

Андрій стиснув кулаки, подивився на побілілі кісточки і глухо пробурмотів:

— Загинув Резо… і десятки роззяв смакували його смерть. Хтось жалів. І жоден, чуєте, жоден не згадав про смерть сотень мільйонів тих, хто загинув сьогодні в океані. Оголошено жалобу, а в барах — музика рікою. Що це? Жадоба наживи? А відвідувачі?

— Є й інші, — заперечив священик, — ви, наприклад, Резо ось був…

— Скільки? Один на тисячу? — Андрій похитав головою. — Могікани, які, зрештою, приречені на асиміляцію з бидлом. Воно ж бо дуже плодовите.

— Не згоден, — різко відповів священик. — Милосердні, совісні люди будуть завжди, то навіть не від них залежить. І не варто ось так, як ви… Це помилка, смертельна помилка. Не давайте Злу місця у вашій душі, інакше воно вас задушить. Зрозумійте, — додав він уже м’якше, — кожен обирає свій шлях сам. Господь нікого не силує йти до нього, лише від нас залежить, вірити в Бога чи пнутися до Істини розумом, іти до церкви чи купувати героїн.

Розділ восьмий

За два дні ховали Резо. І хоча було небезпечно, Андрій усе ж таки пішов на цвинтар, бо інакше вчинити він не міг.

Хмарилося. Андрій стояв осторонь і спостерігав за відправою. На похованні було лише кілька людей, переважно із грузинської діаспори — родини Резо не мав.

Коли опускали труну, Андрій підійшов, але затримуватися не став. Кинув до могили грудку землі й, не оглядаючись, пішов геть, відчуваючи спиною здивовані погляди.

На зворотному шляху він кілька разів озирнувся — стеження не було. Хоча ті, хто його розшукував, могли б цілком логічно припустити, що Андрій тут з’явиться. Дивно…

І Андрій дозволив собі трохи розслабитися.

Якщо все буде спокійно, сьогодні він, мабуть, навідається до доньки. Олені, певне, його візити були неприємними, проте вона час від часу дозволяла спілкуватися з малою.

По зелені довколишніх вулиць задріботів дощ. Сіре небо нарешті розродилося рясними дрібними краплями, які вкрадливо шкреблися в парасолю і тонкими іржавими цівками стікали на землю. За останні десять років до червоних дощів звикли: і повітря, і ґрунт щедро просякли окисами заліза та азоту.

Дощ повернув Андрія у той тривожний стан, в якому він жив останні два дні. Здавалося, зараз він існує лише в штучній копії світу, який знав раніше. Точна, але все ж таки копія, щось виказувало в ній підробку, мов це був напрочуд реальний сон.