Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Не віра. Віра — лише путь. Бог — ось кінцева мета цього шляху, наше щастя і, коли хочете, той самий сенс життя, який людство шукає протягом усіх тисячоліть.

Андрій хотів був заперечити, сотні відповідей стрибали на язиці, але то було все не те. Він відчував, що отець Павло має рацію, можливо, не в усьому, та багато в чому він усе ж таки правий. Але ж…

— Та це ж і не було таємницею, — сказав Андрій, — будь-яка релігійна концепція передбачає істину саме такою. Чому ж людство так вперто від неї втікає, постійно прагне зістрибнути з цього шляху? Погодьтеся, це ж безглуздя.

— Так виходить тому, що людина — створіння розумне, вона не терпить ірраціонального, вона вимагає наукового обґрунтування, логічних доводів. До того, як Єва зогрішила, людина, як вінець божих творінь, була пов’язана із Господом безпосередньо, їй непотрібно було аналізувати свої вчинки в тому сенсі, як вони співвідносяться з поняттями Добро-Зло. Людина знала, що то є Добро, через Господа і була тим щасливою. Зогрішивши і визначивши пріоритетним розум, а не безпосереднє спілкування з Богом, людина прирекла себе на страждання, тому що…

Отець Павло не договорив. Він оцінююче подивився на Андрія і запитав:

— Як ви вважаєте, у чому причина нинішнього стану суспільства? Яка визначальна якість людини призвела до всього цього? — він зробив невизначений жест.

Андрій подумав і відповів:

— Егоїзм. Людина — це суцільний егоїзм, її роздуте «Я» сприймає оточуючий світ лише настільки, наскільки він вписується в це «Я».

Священик похитав головою.

— Це лише наслідок, Андрію. Причина, на мій погляд, в іншому. Сумніви. Розум людський влаштовано так, щоб він піддавав сумніву буквально все, шукав пояснення речам і явищам лише через пізнання матеріального світу. Він і Бога хотів пізнати, не розуміючи, а радше — не бажаючи розуміти, що далеко не все піддається аналізу Його Величності Мозку та розкладається по полицях наукових законів. Звідси й постійна незадоволеність, яка нищить любов до Господа та до ближнього свого. Сумніви ростуть із кожним роком, із кожним поколінням, перш за все сумніви в Господі, адже розум потребує підтвердження Його існування, а підтвердження все немає й немає…

— А чи не переоцінюєте ви людей? Все, що ви говорите, — на рівні філософських концепцій, — заперечив Батлук, — а більшість стоїть нижче за розуміння таких речей. Тварина, якій наймиліші її природні потреби: їсти, пити, паруватися… Тільки як тварина високоорганізована, людина ховається за вивертами моральних категорій. Патріотизм, обов’язок, любов… Від часу створення світу людина думає лише про себе та своїх дітей, тобто знов-таки про продовження СЕБЕ, старанно вкладаючи в них своє світосприймання і називаючи це вихованням. Любов — загорнений у красиву обгортку егоїзм: бажання володіти, якщо це жінка; захист дитинчат, якщо людина іде воювати. А немає дітей — є прагнення самоствердитися, довести власну винятковість, домогтися влади, та чи мало що ще… Тільки останнім часом егоїзм щось здрібнився, опустився до ковбасно-горілчаного рівня.

— Але я не бачу у ваших міркуваннях місця самій меті існування людини. Чого вона власне прагне? Я маю на увазі мету абсолютну, ідеал.

— А він є? Дуже в цьому сумніваюся. Для переважної більшості людей метою життя якраз є саме те, про що я говорив.

— Я не про них, — заперечив отець Павло.

— А я — про них. Є таке поняття — колективний розум. А він у нас, самі знаєте який.

Андрій відсунув склянку, поклав лікті на стіл і важко подивився співрозмовникові у вічі.

— Навіть ваші прихожани йдуть до храму ПРОСИТИ. Ідуть до Бога укладати ділову угоду: я тобі помолюся, свічку поставлю, зроблю щось там богоугодне, а ти мені за це вічне блаженство, будь ласка, забезпеч. Ми звикли все продавати і купувати. І продаватися самі, якщо ціна прийнятна.

Священик підвівся, замислено походив кімнатою, підійшов до книжкової полиці і м’яко провів долонею по палітурках, немов пестив їх. Андрію навіть здалося, що отець Павло, думаючи про своє, не чув останніх його слів.

— Кажете, колективний розум… Ви оцінюєте людство надто узагальнено, мов єдиний організм. Це несправедливо.

— А що, треба якось інакше?