Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Отець Павло рвучко підвівся і вийшов з кімнати.

Андрій пожалкував, що прийшов сюди. Що може сказати йому, чим зарадить цей молодий хлопець? Не можна судити про смак напою в бокалі іншого, якщо сам не пив навіть із власного; коли бачиш ношу на плечах іншої людини, знаєш, що їй важко, але наскільки — відомо лише їй самій…

Священик повернувся з чайником і став розливати окріп у склянки. Ґрунтовно, не поспішаючи, чаклував над заварником. Мовчанка ставала дедалі важчою.

Нарешті він знову вмостився у кріслі й заговорив:

— Ви не повірите, та я молив Господа… Молив, аби дав мені знак, і ось… здається, я його отримав.

Слова давалися йому важко, чіпкі сильні пальці шарпали ложечку, виказуючи хвилювання.

— Для мене це важливо, дуже важливо… Там, у підземеллі, ви дійсно бачили… Його?

Батлук повільно кивнув:

— Так. Тобто, я думаю, що то був Він. А можливо… не знаю. Я вже ні в чому не певен.

— То Він, — промовив священик і зітхнув. — Яка ви щаслива людина, навіть не уявляєте цього.

— Щаслива?! — наїжачився Андрій. — Так ото і є щастя? І все мені? Хочете, поділюся?

— Я б залюбки, — серйозно відповів отець Павло, — але в кожного з нас — своя дорога. Не сприймайте вороже те, що я вам сказав, хоча я взагалі-то не претендую на істину. От тільки з вашої розповіді я зрозумів, що ви прийшли до мене не сповідатися, це вам непотрібно. Ви шукаєте підтвердження тому, до чого наближаєтесь останнім часом, тобто…

Священик замислився, добираючи необхідних слів, зітхнув:

— Тобто все ж я маю на це надію.

Він затнувся, посміхнувся і трохи зніяковіло подивився на Андрія:

— Якось плутано в мене виходить.

Помовчавши, отець Павло продовжував:

— Вам здається, що ви ненавидите людей, але то не так. Якби вами керувала ненависть, хіба ви так мучилися б, дивлячись, як людство йде до загибелі? Було би все, що завгодно: байдужість, зловтіха, тріумф — але не біль. Болить, коли любиш. Це набагато важче — переживати за брудного та негідного. Вам відкрилася істина вищої інстанції, ваше «Я» вже знає, що щастя, таке щастя, яким його собі уявляє більшість людей, — це лише облуда, яку вам підсунули і раділи, дивлячись, як ви її обціловуєте. Щастя не в цьому, і ви тепер боїтеся визнати, що воно — саме те, чим ви так зворушливо хотіли щойно зі мною поділитися.

У голосі священика з’явилися нотки іронії, але тут-таки й зникли.

— Я зрозумів, про що ви, — промовив Андрій, — віра…