Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

І він сказав:

— Так.

А сказавши, вже не міг зупинитися, розповідав плутано, перебиваючи свою ж таки думку, збивався і знову починав спочатку, не до ладу.

Андрій говорив, говорив, говорив, а коли нарешті зупинився, то не міг пригадати жодного слова з того, що вихлюпнув. Лише відчув, як ослабла стиснута всередині пружина, не гула вже, ладна розпрямитися зі швидкістю світла і кинути його в безодню, що ревла по той бік буття.

Священик, здалося, не злякався, а чи, може, просто не зрозумів, не розібрався в потоці слів, що вивернув на нього Андрій. Хоча… Хто зазирне в чужу душу?

— Знаєте, — сказав він, — те, що ви розповіли… воно надто серйозне і… незвичайне, аби обговорювати його ось так, мимохідь. Ви б не відмовилися від чашки міцного чаю?

Не знаючи навіщо, Андрій погодився. Вони вийшли із церкви і мовчки попростували до будинку, який стояв тут-таки, в глибині церковного двору.

Отець Павло відчинив двері й вибачився:

— Я неодружений, живу сам, то ви влаштовуйтеся, почувайтеся як удома, а я займуся господарством.

Поки він перевдягався, Андрій розглядав доволі скромну вітальню: невеличкий кольоровий телевізор зі старомодним відеомагнітофоном, потертий килим на підлозі, шафа з книжками, яка займала майже всю стіну. Судячи з палітурок, власник будинку в однаковій мірі цікавився і філософією, і фантастикою, і класикою. Тут Ніцше сусідив із Саймаком, Лєрмонтов — із Шопенгауером.

Невдовзі увійшов священик з тацею, на якій стояли склянки у підсклянниках, заварний чайник, цукорниця. Потім приніс ще розетки з горіховим варенням та печиво.

Зараз ніхто не впізнав би в ньому пастиря — в потертих джинсах і футболці, яка облягала несподівано атлетичну фігуру, він був скоріше схожий на солдата-відпускника.

Отець Павло підсунув до столу крісло і влаштувався навпроти Андрія.

— Ну ось, тепер ми можемо поговорити спокійно. Зізнаюся, я мало що зрозумів у церкві.

Розділ сьомий

Ретельно добираючи слова, Андрій розповідав. Говорив про напади страшної хвороби, яка, мабуть, недугою й не була, про невдале подружнє життя і про службу в армії. Про війну. Про самотність. Про підземне капище і катастрофу. Про Резо…

Але про найголовніше, те, з чим прийшов сюди, — презирство та ненависть до людини, що народжувалися в ньому, Андрій сказати не зміг, зім’явся, збився. І замовк.

За цей час священик не промовив ані слова. Він слухав, зрідка кивав головою та все більше й більше похмурішав. Мовчав він і зараз.

Відчувалося, як у тиші, що настала, безладно, мов новобранці в строю, юрмилися думки.

— Закипів чайник.