Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Хі-хі… хі-хі… — тринькали дзвіночки.

«Заходь до мене, посидимо…»

«… економічні втрати від стихії важко підрахувати…»

Диктор кидав слова, мов лушпиння, жменями.

Хі-хі… хі-хі…

Напитися. До нестями. До скотинячого стану. І не думати, не думати ні про що.

На літньому майданчику кафе ритмічно пульсувала музика: бум-бум… Усе як завжди. Бум-бум…

Наче й не було ніяких мільйонів загиблих сьогодні там, далеко, дуже далеко. Тут — привабливі дівчатка й вино. І танці. Бум-бум…

Родичі здорові. І банківський рахунок не порожній. Дівоче тіло гаряче й поступливе, кличуть пухкі губи та ніжні язички, сьогодні й завтра, і завжди. Завжди…

Андрій сидів на парковій лаві й мляво відбивався від надокучливого ритму дискотеки. Повз нього пробігали гомінкі ватаги підлітків. Поспішали жити й веселитися.

Горілку він купив, але так і не випив. Он там, під деревом, він із розмаху розколов пляшку об парапет.

Деінде, наче раки-самітники в нірках, скніють над роботою вчені та філософи. І поети кличуть-стукають у глухі двері людських душ, у відчаї збиваючи в кров руки. Однак усе це — десь там. А тут — бум-бум…

Андрій підвівся і поплентався геть. Крок за кроком. Секунда за секундою. Далі й далі. Мовчки, без гніву, без сліз. Просто йшов і йшов, і не міг зупинитися. У грудях виростав пекучий клубок і змушував крокувати. Клубок, назва якому Ненависть.

Він здивувався, коли зрозумів, куди йде. Хоча… хоча куди ж іще. Все так, тут його хоча б вислухають.

Служба давно закінчилася, але церкву було ще відчинено. Андрій увійшов, і громові його кроки розбили урочисто-спокійну порожнечу напівтемного храму.

Ніхто навіть і не потрібен. Хто зрозуміє його краще за цю безпечну тишу, сплетену із солодких пахощів згорілих свічок, ладану й теплих молитов. Просто постояти тут, просто постояти…

Із бічного проходу вийшов священик. Андрій навіть не одразу його помітив, наче невисока струнка постать була частиною храму. Зовсім молодий, на вигляд батюшці не було й тридцяти.

— Прошу, ви щось хотіли?

Андрій мовчав. Коли він ішов сюди, то не замислювався, що скаже і чи буде говорити взагалі. Не замислювався навіть, чи застане тут когось. А зараз… Слів не знаходилося. Було незручно. І боязко.

Він уже навіть зробив рух, щоб піти геть, але… але крига в грудях і той клубок… А сам Андрій не мав ані тепла, ані сил, аби розтопити їх.