Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

От тільки планета — не жива істота. Вона не вміє мислити, не може приймати рішення. Згусток матерії, що насилу втримує привласнену дещицю сонячного тепла. А хтось штовхнув її, розбудив, знищив рівновагу, яка мільйони літ здавалася непохитною. Хто?

Андрій здогадувався. Він знову виразно побачив зелене сяйво над триногом, мінливе примарне обличчя, почув безладне шепотіння Резо…

РЕЗО!!!

Андрій підскочив, мов ужалений, тарілка полетіла в куток.

Ідіот! Який ідіот! Адже за Резо, напевне, теж ішли філери!

Холодіючи від думки про те, що могло статися через його помилку, Андрій вискочив надвір, навіть не замкнувши квартиру.

Егоїст. Спав, їв, страждав нікчемним самокопанням, переймаючись власного ненормальністю, із мазохістським тремтінням чекав нових страждань, а про Резо забув. Не знайшов, не довідався, як справи, не застеріг.

Забув, забув про людину, з якою доля кинула у вир подій. Так, Батлуче, ти — гідна своїх одноплемінників воша…

А розум уже бився із сумлінням, невблаганно і лагідно доводив, пихкаючи від натуги:

«Та нащо тобі всі ті люди? Ти завжди був самотній, нікому не потрібний, тож за що ти повинен бути їм вдячний? За глузування? Ти ж для них — монстр, хай їм грець! У рятівники рвешся? Так ніхто ж не поцінує».

— Мовчати! — загарчав на нього Андрій, здається, вголос.

Хоч як поспішав, зрозумів — спізнився. Роззяви біля бару. Поліція. Жовта, навіть звідси помітна, стрічка, що відділяла натовп від входу. Спізнився…

Ногами, що не гнулися, мов дрюки, підійшов ближче.

Що ж тепер… що ж тепер робити? Крижані дзвіночки калатають у голові. Чи це хтось сміється?

Навкруги метушилися люди у формі та в цивільному. Андрій помітив репортерів, які щось жваво обговорювали біля автомобіля, й непомітно проштовхався до них майже впритул. Тут можна дізнатися набагато більше, ніж серед очманілого від гострих відчуттів натовпу.

Літній журналіст щось швидко черкав у записнику. Інший, молодший, спершись на капот авто, наговорював на диктофон, перекрикуючи гомін натовпу:

— Жертва лежить на підлозі горілиць, її руки та ноги цвяхами прибиті до променів окресленої крейдою зірки. Живіт розпорото, але чоловік був ще живий, коли його знайшли. Не приходячи до пам’яті, він помер до прибуття карети швидкої допомоги. Все дуже схоже на ритуальне вбивство, але насправді може виявитися лише жорстоким грабунком, бо чоловік, який загинув, був власником бару. Якщо припустити, що злочин все ж скоєно грабіжниками, які таким чином намагаються відвернути від себе увагу, незрозумілим залишається напис на стіні, зроблений кров’ю: «Душа одного вже належить Йому, а тіло та душа другого стануть Його рабами». Серед багатьох запитань найголовніше зараз: «Хто він, той другий?»

Із бару винесли ноші, на яких лежало грузне тіло, накрите закривавленим простирадлом.

— Увага, всім відійти! Відійдіть на протилежний бік тротуару! — кричав у мегафон поліцейський сержант.

Обговорюючи пригоду, натовп почав неохоче розходитися. Помчали й репортери. Цілу ніч вони будуть патрати, солити та перчити цю новину на просяклій плітками та чутками кухні-редакції, аби на ранок подати Резо до столу обивателя тепленьким, зі смачним запахом.