Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Ну, бувай здоровий.

— Зачекай, — схаменувся Андрій, — а як же мої «змовники»?

— А, — махнув рукою Ігнатьєв, — грузина твого випустили слідом за тобою, ну а жінку зовсім не чіпали. Який сенс знімати звинувачення з одного і продовжувати топити іншого? Можуть виникнути небажані запитання. До речі, «хвоста» зумієш позбутися? А то допоможу.

Андрій усміхнувся про себе: принаймні в Ігнатьєва вистачило порядності, аби запропонувати допомогу після того, як Андрій фактично послав його під три чорти і зухвало вирішив видибати самотужки.

— Без проблем, — запевнив Андрій приятеля. — А що там із Сергієм?

— А, цей… Сьогодні вранці він наклав на себе руки. У камері.

Побачивши, як змінилося обличчя Андрія, Ігнатьєв із поспіхом додав:

— Ні, справді самогубство. Розігнався — і об край нар головою. Ось такі справи… Ну гаразд, я поїхав, щасти тобі.

Андрій мляво потиснув йому руку і навіть не кивнув на прощання.

Розділ шостий

«Чому він це зробив?» — думав Андрій.

У тому, що було саме так, як розповів Ігнатьєв, він сумнівів не мав. І не смерть людини, з якою він був ледь знайомий, засмутила. Шокувало те, ЯК це трапилося. Що ж повинен був переживати Сергій в останні свої хвилини, аби зважитися на такий страшний фінал? Совість? Чи страх?

Подумалося, що ця людина була мертвою ще до того, як потрапила до в’язничної камери. Там упало тіло Сергія, впало, мов надламане гниле дерево з першим подувом вітру, начебто й зовсім слабкого.

Страх чи совість?

«Дивися, так і насправді станеш філософом, — усміхнувся Андрій, виходячи з кафе, — стільки переживань…»

Із скверика випірнув непримітний суб’єкт і, не поспішаючи, почимчикував за Батлуком.

Сторонній спостерігач нізащо не помітив би, що людину зі змарнілим блідим обличчям, на вигляд типового роботягу із порожніми кишенями, переслідують філери, які в потрібний момент вправно змінюють один одного.

І вже точно були би здивовані самі переслідувачі, коли б дізналися, що об’єкт не просто знає про спостереження, але й контролює кожен їхній крок.

Вони були гарні. Гарні навіть із погляду професіонала — та не для співробітника Контори, нехай і колишнього.

Андрій чекав слушної нагоди. Пройшовши два квартали, він неквапом звернув у провулок, увійшов до комісійної крамнички й отаборився в залі, розглядаючи заставлену всіляким дріб’язком вітрину.