Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Угадав…

Андрій гірко усміхнувся. На душі було гидко, мов у запльованому шинку.

— Вибач, що не зможу виправдати твоїх сподівань. Догану не отримаєш?

Ігнатьєв скипів.

— Якого дідька!? Що ти собі думаєш?! Ти три роки був одним із нас, хіба не знаєш, як ми живемо? Ми ж собі не належимо, забув? Як із лайна витягати, так ти до мене, а тепер на совість тиснеш? Ну ти й гад, Батлуче. Зателефонував би краще до Червоного Хреста, там би тобі поспівчували.

Він затнувся, похитав головою і вже спокійніше додав:

— Контора для мене — то все. Це — моє життя, моя родина. І ні заради тебе, ні заради когось іншого я не збираюся нехтувати її інтересами або ризикувати своєю репутацією, ти вже вибач за відвертість.

Андрій кивнув.

— Ти правий. Пробач, Борю. Без образ?

— Звичайно.

Запала ніякова мовчанка. Кожен відчував невидимий мур, який виріс між ними, і знав, що подолати його вже не вийде.

— Що робитимеш? — нарешті запитав Борис.

Батлук здвигнув плечима:

— Не знаю, подивимося. Можливо, поїду, мене тут ніщо не тримає.

— Ну що ж… бажаю успіху, він тобі знадобиться.

Ігнатьєв трохи повагався, хотів ще щось сказати, та все ж промовчав. Зітхнувши, він підвівся з-за столу, витягнув із гаманця банкноту і поклав під філіжанку.

— Мені вже час. Не передумав?

— Ні.

— Гаразд. Стане зовсім непереливки, дай знати. Ну і… я тему не закриваю, в усякому разі для начальства. Згода?

— Добре.