Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Я думаю… Просто так ти б не зателефонував. Як щодо кави?

Борис зупинився на розі Шевченка і Львівської. Ще було рано, майже всі бари зачинено, але це кафе працювало з п’ятої ранку, обслуговуючи робітників навколишніх заводів.

Андрій з Борисом замовили подвійну каву та бутерброди із сиром. Лише зараз Батлук відчув, що він страшенно голодний. Останнього разу він їв учора вдень, але ж як то було давно… Мов у іншому житті. До того ж сир виявився зовсім непоганим, чого не можна було сказати про каву.

— Як же тобі пощастило вскочити в таку халепу?

— Пощастило…

Андрій сьорбнув гарячої кави і знову замовк. Ігнатьєв теж мовчав, чекаючи на продовження. Не дочекавшись, промовив:

— Поліцейські не хотіли вірити в те, що хтось настільки дурний, щоб добровільно зчепитися із сатаністами. Гадали, що то — звичайні «розборки» між їхніми кланами.

— Ага, і вчепилися в мене, мов блохи в того поганого кота. Їм чомусь спало на думку, що я з радісною посмішкою кретина бадьоро потупочу до суду.

— Капітан Бєланов — гарний поліцейський, таких, як він, зараз майже не залишилося, — заперечив Ігнатьєв. — Його так само, як і багатьох інших, лютить те, що з цією мерзотою нічого не можна вдіяти. А за тебе вони вхопилися більше з відчаю, адже Бєланов розуміє, що всі ці розслідування, суди — мертвому припарка. Пухлина вже пустила метастази в усі клітини суспільства, тут треба б різати по живому, жорстоко, не вагаючись.

Андрій пильно подивився йому в очі.

— А ти змінився, став цинічнішим. Кілька тисяч років філософи вважали, що насильством зло не переможеш, а ти…

— Так то ж філософи…

Борис черкнув запальничкою, мружачись, подивився на Андрія.

— А я тобі не заздрю.

— Ще б пак.

— За останні три роки, що ти поза справами, Орден став величезною силою, не лише релігійною, але й фінансовою, політичною, їхні люди всюди: в парламентах і на базарах, у поліції і в готелях. Навіть в Конторі хтось є. Достеменно не знаємо, хто, але є напевне, правда, не дуже високо. Ти навіть уявити не можеш усю ту міць. Більша частина наших сил останнім часом задіяна саме проти них. А джерела тієї могутності — гроші та страх. Чого не в змозі досягти Його Величність Золото, робить Його Високість Страх. Страх за кар’єру, за родину, за власне життя… І вони не можуть дозволити, аби хтось бодай один раз безкарно став на їхньому шляху, адже тоді людське стадо втрачає рефлекс. Страх повинен постійно підживлюватися. Це не вони вигадали. Калігула, Грозний, Сталін… Розумієш, до чого я веду?

Андрій зітхнув:

— Що ж тут незрозумілого. Я втрутився, а тепер повинен отримати відповідь, отже, на мене почнеться полювання.

— Уже почалося, — раптово кинув Ігнатьєв, відслідковуючи реакцію співрозмовника, — від самого Управління нас «ведуть». То не люди Бєланова і не поліція.

Андрій інстинктивно кинув погляд на порожню залу.