Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Ти мені тут казочки розповідатимеш? Крутим почуваєшся?! Чув, як на цвинтарі лейтенант тебе домагався? А знаєш, що буде, коли він тебе кине до камери? Сатаністи — народ поважний.

Він помовчав, барабанячи пальцями по столу, потім рвучко зняв телефонну слухавку.

— Сашко, привіт. Вибач, що розбудив. Так, я… Та як завжди, а в тебе? Слухай, мені тут невеличка допомога потрібна… Інформація… Ні, якомога швидше, коли б міг, то зачекав би… Ага… Батлук Андрій Іванович, код — ЛУ 958-8143… Та які таємниці, взяли тут одного «безбатченка»: «Того не скажу, цього не знаю…» Умгу, скажи, нехай факсом перешлють. Ну, бувай здоровий, конкуренте.

Капітан дав відбій і задоволено посміхнувся:

— Ну ось, а ти казав. За пару хвилин дізнаємося, хто ти насправді.

Годинник на столі показував п’яту ранку. Андрій не міг сказати, коли саме це трапилося, але він більше не відчував у собі тієї сяючої енергії — вона поступово розтанула, як сніг. Проте втоми все одно не було, навіть спати не хотілося.

— До речі, твій друг казав, що в тебе з обох стволів врізали, він вважає тебе того… покійничком. А ти живий, поглянь на себе — мов огірочок. Тільки не кажи, що не влучили, у твоїй куртці зо два десятки дірок нарахували, вона зараз у лабораторії. А лікар, так той ледь із глузду не з’їхав. Як ти гадаєш, чого це він так за тебе вчепився? Кинувся бідолашний надавати допомогу горе-бойовикові, хоче зробити ін’єкцію — голка гнеться, ламається — навіть на міліметр не входить.

Андрій лише похитав головою.

Чому він повинен щось розповідати? Навіщо? Згадалися недовірливі погляди лікарів у шпиталі, багатозначні усмішечки.

А втім… А втім, він давно вже вилікувався від прагнення справити на оточуючих гарне враження про себе. І хіба йому не наплювати на те, що про нього подумають?

І як пояснити те, чого не розумів і він сам? Знову ці погляди професорів та докторів від науки, цього разу вже розгублені, коли, вивчивши Андрія ледь не по молекулах, вони так і не спромоглися визначити, чим же є насправді Червоне. І чому, коли воно в Андрієві, його огортає невидима оболонка, крізь яку не здатні проникнути ні скальпель, ні промінь лазера.

Сивий академік розводив руками:

— Ну що тут сказати… Відносно тих синіх мух… Тут ми майже зі стовідсотковою впевненістю можемо стверджувати, що ти якимось чином здатен бачити ультрафіолетове випромінювання, а от щодо решти…

…Запитання капітана так і залишилося без відповіді.

Засичав факс, витискаючи із пластикового черева довгу паперову стрічку.

— Ага!

Поліцейський підхопив її і заходився нетерпляче проглядати.

Розділ п'ятий

— Що за чорт?!

Він знову подивився на папірець, потім на Андрія і гмикнув: