Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Андрій побачив невисокого літнього чоловіка зі старомодним записничком у руках. Його стомлене обличчя в полисках поліцейських «маячків» нагадувало маску.

— Тебе вмовляти доводиться…

— Де… Резо та Наталка?

Голос лунав незвично скрипуче.

— Узагалі-то запитую тут я…

Не дочекавшись відповіді Андрія, капітан сам підійшов до нього.

— Послухайте… Вони — мої друзі, я маю право знати, що з ними.

— А я маю право знати, що тут відбувається.

— Я не буду з вами розмовляти, доки…

— Чоловіче, — м’яко перебив його капітан, — ось тут, поруч — шість трупів. І ще троє людей — в реанімації. А заради розмови з тобою, завваж — розмови, не допиту, — я послав під три чорти лікаря й полаявся із представниками місцевої поліції.

Біля каплиці все було освітлено пересувними ліхтарями. Метушилися схожі на мерців із пекла санітари, укладаючи в ряд мішки з тілами загиблих. Андрій пошукав очима вдвічі більший за інші й, не знайшовши, полегшено зітхнув.

Капітан перехопив його погляд і посміхнувся:

— Із ними все нормально. Жінка з дитиною в лікарні, так, про всяк випадок, ну а твій друг — у машині. То що, їдьмо?

— Пане капітане!

До них підійшов ще один чоловік у цивільному.

— Усе ж я наполягаю на тому, аби цих людей передали міському управлінню. Це справа нашої компетенції, бо злочин скоєно на моїй території.

— Злочин скоєно на території України, Ковалевський. Я вам, здається, добре пояснив, що відтепер цією справою буде займатися наша служба.

— Злочин не тягне на категорію небезпечних для держави, тут же все ясно, як Божий день.

— Хіба?

— Так. Це ж бойовики, — Ковалевський зробив вигляд, що не помітив іронії у голосі капітана, — це здоровенні треновані бойовики, які зробили шість «жмуриків». Звичайнісінька «розборка» сект, що ворогують, таке трапляється мало не щодня. Все одно ця справа перейде до нас.