Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Обережно, боячись, що двері потонуть у Червоному, Андрій попнувся до них, і вони, наче тільки на це й чекали, плавно прочинилися.

Він замружився від потоку сліпучого світла, яке вирвалося з того боку, огорнувши його лагідним, заколисуючим протуберанцем. Більше вже не було страху, болю, страждань. Уперше так ясно Андрій відчув спокій, зрозумів, що таке насправді радість і щастя. Там, по той бік сяйва, на нього чекали. І любили. І він знав, що так буде завжди.

Охоплений незнаною досі благодаттю, Андрій зробив крок ТУДИ. Він навіть устиг відчути домашнє тепло білої поверхні, й раптом усе спалахнуло сліпучою магнієвою загравою.

Міріади зірок байдуже дивилися йому у вічі. Міріади зірок… Здавалося, ніч глузливо підморгує, всміхаючись скривленим ротом блідого місяця.

А ще почуття самотності, порожнечі й безмежної втрати. Частка Андрієвої душі залишилася ТАМ, злившись зі світлом, якого він так і не встиг спізнати, і тепер на її місці липко ковзав протяг, цілуючись із землею, на якій лежав Андрій.

— Капітане, здається, він прийшов до тями!

Над Андрієм схилився лікар, поспіхом закочуючи рукав куртки.

— Давайте його сюди.

— Та ви що?! — лікар зі шприцом, мов зі шпагою, зустрів кремезних молодиків у цивільному. — Він щойно вийшов із коми, у нього були такі незвичні симптоми! Його потрібно негайно доставити до шпиталю.

— Наш лікар уже оглянув його, — заперечив той самий холодний голос. — І мені цей тип потрібен більше, ніж вам, бо он там, за два кроки звідси, — кілька трупів.

Андрій слухав цю суперечку, мов йшлося не про нього. Зазвичай Червоне, йдучи, забирало всі сили, але зараз він відчував незвичайну легкість у всьому тілі, наче гарно відпочив. Сяйво немов акумулювалося в ньому, пінилося, вихлюпуючи енергію з кожним скороченням м’язів.

Андрій прагнув якомога довше втримати її, смакуючи, як смакують знавці гарний коньяк, щоб назавжди запам’ятати цей дивовижний смак.

Його брутально підхопили, поставили на ноги і трусонули. Діловито сопучи, хлопці в цивільному заходилися викручувати йому руки, намагаючись надіти наручники. Скоріше інстинктивно, ніж підкорюючись розуму, Андрій зробив короткий рух — і вони, задзеленчавши металевими браслетами, зникли в кущах.

Наскочили ще двоє. Один із них швидко замахнувся короткою палицею, але так і завмер, ошелешений небаченим видовищем. По всьому небу, яке вже померхло перед світанком, раптом розквітли рясні грона метеорів.

Здригнулася, потяглася назустріч жовтаво-помаранчевим вогням, які спалахнули на небесному склепінні, земля. Люди, зачаровані дивовижною красою, не могли відірвати поглядів від вогняного дощу, який згасав на півдорозі до землі.

Андрій навіть не дихав. Цей салют був для нього останнім привітом ЗВІДТИ. Але… але чому він вирішив, що жарини, які танули у нього над головою, із того ж таки світу, що й сяйво, котре повільно тануло в його тілі?

Тим часом поліцейські прийшли до тями і знову накинулися на Андрія, намагаючись скувати дивну енергію, яка таїлася в його клітинах. Та якби навіть її і не було, не так уже й легко впоратися з людиною, яка щойно жорстоко билася з десятками розлючених ворогів.

— Не чіпайте його, відійдіть!

Похмурі поліцейські неохоче виконали наказ.

— Підійди до мене.