Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Духу Світла, допоможи своїм дітям! — вив Ієрарх, підвівшись на здоровій руці. — Не залишай нас!

«А ми, схоже, таки відіб’ємося!» — промайнула думка.

І тут Андрій, наче в уповільненій зйомці, побачив перед собою два нерухомих чорних ока.

Зі стволів обрізу на нього дивилася смерть.

На такій відстані неможливо було ані вибити зброю, ані ухилитися від пострілу. Надзвичайно чітко Батлук побачив брудний, з обгризеним нігтем палець на курках, гримасу тріумфу на обличчі вбивці, нерухомі тіла біля своїх ніг.

Палець смикнувся.

Можливо, Андрієві то здалося. Можливо. Достеменно згадати він не міг. Тому що саме цієї миті до нього, без попередження, прийшло

ЧЕРВОНЕ.

Розділ четвертий

Червоне. Всюди Червоне. Він плив у завісі кольору розтопленого металу, і його розривало тонким звуком, який дзижчав і дзижчав на одній пекельній ноті. Звук вивертав Андрія, пік, мов соляний пил свіжу рану. Червоне проймало наскрізь. Море. Океан. Всесвіт.

Андрій колись читав про експеримент, у якому людину занурювали в розчин температури тіла, блокуючи всі органи чуття. Мозок, ув’язнений у тісній конурі черепа, без зв’язку із зовнішнім світом поступово втрачав опору, реальність і, рятуючись від руйнування, втікав у сон. Або повільно помирав.

Зараз йому не давали заснути звук та колір. Андрій із жахом дивився, як секунда за секундою спорожнюється мозок. Безладно, мов на моніторі зараженого вірусом комп’ютера, метушилися думки і, граючи одна з одною в довгу лозу, розчинялися в Червоному.

Андрій намагався вхопитися за них, утримати ці жалюгідні уривки, та вони розпадалися у нього в руках, залишаючи нікому не потрібний пил. Залишалося безгучно волати, і німу горлянку заливала нестерпно жагуча червона рідина.

Андрій падав, падав, безвільно падав, опускаючись на дно, якого не було.

І раптом… Раптом падіння уповільнилося. Якимось надзусиллям він зачепився поглядом за ледь помітну, безкінечно далеку цятку серед Червоного. Вона поступово збільшувалася, розвіювала кривавий туман, і Андрій тягнувся до неї, розуміючи, що це — єдиний його порятунок.

Спочатку то було саме лише несміливе тремтіння, не набагато світліше за болісне червоне поле. Поступово воно твердішало, міцнішало, набуваючи обрисів та форми.

Андрій не міг пригадати, як називається та річ, яку він бачив, — свідомість перетворилася на лунку пустку, через яку зрідка полохливими мишенятами проскакували залишки думок і зникали раніше, ніж він встигав їх помітити.

Та Андрій уже був врятований. Бліде видіння відтісняло отруйний фон і ставало опорою змореному нерівною боротьбою мозку. Поступово він намацував розірвані понятійні ланцюги, розкладав по полицях перемішані образи, доки, зрештою, не витяг із величезної безладної купи потрібний.

ДВЕРІ!

Перед ним були звичайнісінькі білі двері, Андрій навіть відчував пахощі деревини та фарби. Але вабило до них не це! За дверима, Андрій був у цьому певен, на нього чекало те, заради чого він жив, борсався, катуючись незадоволеністю та відчуттям власної неповноцінності всі ці роки; саме ТАМ він отримає відповідь, чому він… такий.