Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Нісенітниця! Це неможливо! Розум говорив, що то облуда, мара, але душа вже поспішала втопитися в ній, випити екстаз, обіцяний тим, що відбувалося зараз у залі.

Люди знову стояли навколішках, простягаючи руки до Статуї. Андрій був готовий заприсягтися, що вона раптом зробила ледь вловимий рух їм назустріч.

«Бафомет, — спливло у свідомості, — вона називається Бафомет».

Андрій вчепився в Резо, аби не дати йому втнути якусь дурницю, намагався потроху відтіснити його від дверей углиб комірчини, хоча краєм свідомості розумів, що коли той рвоне, то, мов ганчірку, витягне за собою і його.

Ієрарх, звертаючись швидше до тринога, ніж до Бафомета, продовжував читати заклинання:

— Духу Світла, Духу Премудрості, перед диханням якого життя істот — лише скороминуща тінь; ти, той, що здіймає хмари і простує на крилах вітрів; ти, диханням якого населяються безмежні простори; ти, дихання якого повертає у себе все, що від тебе виходить; ти, безкінечний рух у вічній нерухомості, будь благословенний!

Яскравіше спалахнув вогонь у жаровні, висвітлюючи югу, яка коливалася над триногом. Андрій уже здогадався, що зараз станеться, і його серце протестуючи занило. Жах прокинувся, сів на своїй брудній підстилці й солодко позіхнув, змусивши затріпотіти все єство хазяїна. Нігті у стиснутих до болю кулаках розрізали шкіру, наче старий пластир.

Ієрарх вийшов на невеличкий майданчик між Бафометом і послушниками. Пробурмотівши кілька слів латиною, він подув на чотири боки світу, простер руки над кінвою із водою, підхопив з тарелі, яку йому підніс хлопчик, пучку солі із попелом, кинув їх у воду.

Таку саму жертву віддав він і третій стихії — вогню, котрий раптово притихнув, присів, майже сховавшись за краєм жаровні.

Але, мабуть, щось ішло не так, бо Ієрарх стурбовано насупився і почав заклинання знову.

Посвячені, які стояли навколо тринога, затягли тужливу пісню, у їхніх руках з’явилися дивні предмети, схожі на об’ємні багатогранники, які вони звели докупи над триногом.

Андрій чітко побачив, як юга почала густішати. Посвячені миттєво прибрали багатогранники, імла стрімко набувала визначених рис — і раптом в ній проступило обличчя, крихке, мов щойно народжена порцеляна.

Волосся заворушилося на голові в Андрія, його аж трусило від тваринного жаху. А поруч загарчав Резо, в очах котрого вже не залишилося нічого людського. Самий лише страх. Чорний безмежний страх.

Андрій раптом зрозумів, що він, сам цього не усвідомлюючи, шепоче молитву. Він, хто не вірив раніше і не знав жодної молитви, неслухняними вустами промовляв важкі, мов камені, слова. Молитва — плутана, суперечлива — навіть не похитнула сатанинську енергію в капищі, настільки щільною та була, але Андрія з Резо вона врятувала.

Страх неохоче відповз. Недалеко.

Зелене світло густішало. Мара всотувала його і щільнішала, щосекунди стаючи все більш реальною. Ось на мінливому, хиткому обличчі проявилися очі та, здавалося, зазирнули в саму душу кожного із тих, хто зібрався перед ним. Ось сформувалися плечі, руки…

П’ятірка навколо тринога довела свої співи до найвищої ноти.

Ієрарх, тріумфуючи, здійняв руки.

І цієї миті немов щось ударило по зеленій постаті, змішало її, розбило, як розбиває віддзеркалення кинутий до криниці камінь. Прибулий відчайдушно намагався знову зібрати докупи зелені бризки.

Ієрарх розгнівано струсонув кулаками й у розпачі вигукнув: