Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Тепер він злякався вже по-справжньому. Вискочити геть! Вискочити, наздоганяючи ошаліле серце, яке поскакало темними сходами…

Притискаючись беззахисною спиною до холодної кам’яної стіни, Андрій збивав себе в тугий скрутень, борючись із первісним жахом, що скував тіло. Душа точилася дрібною вологою. Нила. Хиталася, пливла реальність, перетворюючись на божевілля.

Неймовірним зусиллям Андрію вдалося відірвати погляд від Статуї. Й одразу полегшало. Жах зібгався, втрачаючи сили, немов пересохло джерело, яке його живило. Виявилося, що коли не дивитися на Статую, то можна більш-менш тримати себе в руках.

Незабаром Андрій був уже в змозі бачити не лише скульптуру, а й викладені диким каменем стіни капища, утоплені в них двері, курні смолоскипи під стелею та кований, дивовижної форми триніг перед постаттю Сатани.

Пахло горілою олією, і цей зовсім звичайний, земний запах нарешті витіснив різкі пахощі страху.

Андрій помітив, що простір тут було викривлено, наче стіни сходилися під незвичайним кутом. Спочатку він пояснював це якимось оптичним ефектом і лише обійшовши залу по периметру, зрозумів, що стіни утворюють п’ятикутник. Перевернута пентаграма, на верхівці якої був вхід до капища, а в основі — ВІН.

Батлук по черзі відчиняв двері й зазирав до приміщень, що були за ними. У тих зовсім крихітних кімнатках й сховатися не було де. За одними з дверей зберігалися обрядові облаштунки: якісь дзбани, тарелі, світильники, жезли. Та Андрій не мав часу все те розглядати. За другими — він побачив щось схоже на кімнату для відпочинку. Тут стояли диван, крісла, шафа з книжками, був навіть невеличкий кахляний камін. Дивно було бачити все це тут.

Нарешті Андрій дістався до комори з мотлохом, вхід до якої майже не було видно за Статуєю. В кутку валялося кілька зламаних стільців, якесь брудне ганчір’я. Вкрита пилом портьєра закривала неглибоку нішу в стіні. Було схоже на те, що останнього разу зазирали сюди бозна-коли. Якраз те, що треба.

Він піднявся нагору. Резо з Наталкою вже почали нервувати.

— Де ти пропав? Чому так довго?

— Усе нормально, роздивився там трохи, — Андрій сів на надгробок. — У них тут цілий підземний храм, ми якраз сидимо над ним.

Грузин недовірливо подивився навкруги.

— Оце так…

Уже зовсім стемніло. За річкою тисячами вогнів миготіло місто, а тут лише тьмяний ліхтар місяця заливав землю жовтавим світлом. Треба було поспішати, аби не зіткнутися біля входу з кимось із господарів каплиці.

— Ми з Резо підемо вниз, а тобі, Наталочко, доведеться залишитися.

— Тут? — вона струснула головою. — Ні…

— Ти потрібна нам саме тут, — наполегливо повторив Андрій. — Щойно переконаєшся, що сюди сходяться люди, негайно біжи до телефону і повідомляй поліції. Жодного слова про те, що тут відбувається насправді, — скажеш: скоєно подвійне вбивство і сюди скоро приїдуть репортери. Це змусить лягавих ворушитися. Зможеш?

— Мені страшно…

— Мені теж, сонечко, — серйозно відповів Андрій.

— Ох, шкода, не маємо мобільника, — пробурмотів Резо, — не треба було б Наталку тут залишати.