Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

І знову хтось нашіптував:

«Змінити вже нічого не можна, як не намагайся. Часу вже немає».

Стоп. Щось тут не те. Надто вже невпевненим був цей шепіт. Андрій зупинився. Щось було не так, щось випадало, — дрібничка, на яку він не звернув уваги.

Він нерішуче потупцявся на місці, але почуття тривожності та незавершеності все ж узяли гору, й Андрій повернувся до каплиці. І ще не дійшовши до неї, раптом усе зрозумів.

«Ідіоте! Телепню! — він з досадою постукав себе по лобі. — Пінкертон нещасний! Адже і замок, і дверні навіси не рипіли — були кимось дбайливо змащені. Тож ця капличка не завжди буває порожньою».

Тепер він оглядав її ретельніше і скоро виявив біля протилежної від дверей стіни широку ляду, а ще трохи попоравшись, знайшов і механізм, який її відчиняв.

Шкірою побігли дрижаки. Андрію вже було відоме це відчуття. Відоме із флігеля. Але тут воно було у сто разів сильнішим. Суміш страху, безумства та безмежної туги, присмачена відчуттям нереальності.

Ватяні ноги ніяк не бажали ступати на цегляні сходи, що вели в чорну пащу ляди. Андрій уже знав, так, майже знав, що очікує на нього там, унизу.

Дуже повільно він почав спускатися сходами, зупиняючись на кожному кроці, прислухаючись до скрипіння атомів під ногами, і нарешті опинився перед ще одними дверима, цього разу незамкненими. Крізь вузьку шпаринку точилося ледь помітне, примарне світло.

Андрій глибоко зітхнув, збираючись із силами, і вже за секунду був по той бік дверей.

Нервове зеленкувате світло смолоскипів, що обкурювали стіни підземелля, вихоплювало з мороку величезну статую. Над вишкіреною пащею переливалися світлом і тінню вирячені очі, наче були живі, наче існували окремо від тіла.

У тугих тінях, які безладно коливалися на стінах і стелі, ховався жах. Здавалося, що на постаменті з чорного мармуру в скаженій люті корчиться, ладна стрибнути на непроханого гостя, грізна, невідома і від того ще більш жахлива істота.

Ось він, Козлище, — страшна святиня сатаністів!

Двометрова, грубо вирізьблена з дерева статуя притягувала погляд, гіпнотизувала, м’якою кригою наповнювала душу, заморожувала біль. Андрій дивився на вузласті риси обличчя Сатани і…

Ні, й зараз усе, що уособлювалося цією чорною постаттю, викликало огиду і жах. Але тепер Андрій вловлював у ній і ту особливу красу, яка, мабуть, доступна розумінню самих лише божевільних. Він раптом зрозумів людей, які пішли за цим божеством.

Так, це — краса. Збочена, вбивча, але краса.

— Ти — мій!.. — прорвалося раптом звідкись.

Мій… мій… мій…

Луна згасала в глибинах мертвого космосу.

На мить здалося, що смолоскипи спалахнули фіалковим, але так само швидко все розтануло… І тут Андрій зрозумів, ЧИЙ ЦЕ ГОЛОС…