Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Резо, Андрій і Наталка один за одним пробиралися поміж покривленими надгробками, намагаючись ступати якомога тихіше. Час від часу грузин зупинявся, аби зорієнтуватися в цьому лабіринті.

— Здається, прийшли, — прошепотів він нарешті.

Посеред невеличкої, розчищеної від чагарнику галявини темніла приземкувата каплиця. Андрій із сумнівом похитав головою, розглядаючи зовсім крихітну будівлю.

— Щось вона надто мала. І, здається, тут нікого немає.

— Ще рано, зараз лише дев’ята, — Резо подивився на годинника, — раніше одинадцятої навряд чи хтось з’явиться. А обдурити мене той тип не міг, я певен.

— Гаразд, подивимося. Дай-но запальничку.

— Навіщо? — здивувався Резо.

— А ти що, збираєшся стирчати тут до ранку? Коли вони почнуть сходитися, буде пізно. Доки нікого немає, треба там усе оглянути і знайти місце, де можна сховатися.

— Ти що, збираєшся лізти досередини?

— А ти як думав? Будьте тут.

Батлук поклав до кишені запальничку й обережно рушив у напрямку каплиці. Ще не зовсім стемніло, в згасаючому небі можна було розгледіти, як шугають, мов осіннє листя на вітрі, кажани. Але на землі вже за кілька кроків дерева, кущі, надгробки зливалися у суцільну, темну, без жодного просвіту стіну.

Використовуючи таке прикриття, дістатися до каплиці непоміченим було неважко, тим паче, що в одному місці чагарник підходив упритул до глухої стіни.

Андрій без жодного звуку обійшов будівлю по колу, відзначаючи іржаві ґрати, що гніздилися у вузьких віконницях, масивні двері, які, мов бабуся гаманець, притискали до себе великий навісний замок.

Схоже на те, що в приміщенні нікого не було. Скільки Андрій не дослухався, звідти не долинало жодного звуку.

Використавши ту ж таки шпильку для волосся, Андрій легко впорався із замком і наступної миті прослизнув досередини.

Вогник запальнички розгублено кліпав, освітлюючи зовсім порожнє приміщення. Під ногами хрустіли шматки вапна, якесь сміття. Андрій спересердя копнув коробку з-під чіпсів.

Усе. Усе…

Він повернувся і повільно пішов із каплиці, яка пахла пилом та старим вапном, під бліді цятки зірок. І раптом із соромом уловив у собі тихе, повзуче полегшення. Все…

Було соромно не перед людьми і навіть не перед собою. Сором немовби жив окремо від Андрія, він лише самим краєчком своїм чіпляв душу, але все одно ятрив її, натирав, викликаючи подразнення, мов тугий комірець.

«А що я можу зробити? Я не винен у тому, що трапилося. Але ж що тепер сказати Наталці? Як її заспокоїти?»