Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

— Я… я не знаю, про що ви…

— А я знаю. Знаю багато методів розговорити людину.

— Ні, ні… я справді… не т-треб-ба…

Навіть сама лише думка про те, щоб торкнутися істоти, яка, пускаючи слину, повзала коло їхніх ніг, викликала нудоту. Гидко. Гидко…

Андрій не зміг далі розмовляти і відійшов геть.

— Ану, дай-но я продовжу, — прогудів Резо, схиляючись над бранцем, — ми з ним домовимося…

Андрій вийшов до вітальні, взяв під руку Наталку, яка увесь цей час простояла біля дверей, намагаючись не слухати того, що відбувалося у кімнаті, і вони разом пішли надвір.

— Зачекаємо тут, нехай Резо з ним ще поговорить.

Невдовзі з’явився грузин. Він підморгнув Андрієві й задоволено посміхнувся:

— Ну от і все. Маємо результат, майже без зусиль.

Він подивився на збиті кісточки пальців і гмикнув:

— Ну, хіба що трішки. А загалом-то він, звичайно, слимак, ніякої волі. Зате завдяки йому тепер маємо інформацію про місце, де відбудеться Чорна Меса. Ти не повіриш, Андрію, ну просто як у поганенькому кінотрилері.

Батлук поманив його до себе і пошепки запитав:

— Що ти з ним зробив?

— А ти як гадаєш? — вишкірився Резо. — Чи, мо, хотів, аби він побіг до своїх і все розповів?

Андрій поглянув на нього так, наче вперше бачив.

— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатен.

— Та не переймайся ти так цією сволотою, — грузин посміхнувся, — я його просто вирубав, запхав у горлянку ганчірку та прив’язав до ліжка. До ранку витримає, головне — не забути потім про нього. А ти подумав, що я його… теє?

Розділ третій

У заростях вишняку, які щедро вкрили старе кладовище, мов муха у павутинні, заплутався вечір. Жодного вогника. Жодного звуку. Лише покректували старі дерева, спираючись на такі ж старі огорожі могил, та цикади невтомно пиляли сутінки.