Розділ «Частина перша Пришестя темряви»

Андрій раптом помітив, що його рука все ще щосили стискає непотрібну вже відмичку, і навіщось став пхати її у вузьку кишеню джинсів.

«Чого я боюся?»

Дуже повільно він потягнув на себе дверну ручку.

— Господи, що це?

Наталка так і завмерла на порозі, притискаючи до рота долоню. Вона злякано дивилася на оббиті чорним оксамитом стіни, невеличкий вівтар, що його освітлювала ширяюча у повітрі лампада. Оксамит був усюди: стіни, стеля, навіть підлога… Здавалося, перед ними — сама безмежність.

Резо довго і вигадливо вилаявся.

— Знаєш, що це?

Андрій мовчки кивнув і першим переступив поріг кімнати.

Стіни шепотіли щось нерозбірливо-погрозливе. Він ступав по оксамиту, а здавалося — неначе потрапив у чиюсь чорну душу, яка точилася жагучою отрутою.

«Ні, це для мене — отрута. Яким же повинно бути у людини „Я“, аби ось це стало часткою її життя? Та й чи ж то людина?»

Важка бронза химерних свічників із куксами згаслих свічок жадібно жерла слабеньке світло лампади. Поруч, розглядаючи кімнату, щось бурмотів Резо.

Андрій підійшов до вівтаря і зняв із підставки хреста. Спасителя було розіп’ято догори ногами. Не любов і страждання були на Його обличчі, а сказ, відчай і злоба. Злоба на цілий світ і на себе самого. Здуті м’язи прагнули відірвати тіло від розп’яття, наче воно його пекло.

Андрій обережно поставив його на місце. Хотілося вимити руки.

Резо подався був до товстої книги в тисненій шкіряній палітурці, яка лежала тут-таки, в спеціальній заглибині.

— Не чіпай, — зупинив його Батлук, — ну її…

Він підійшов до Наталки, яка так і вклякла на порозі, не маючи сил ступити хоча б крок досередини.

— Скажи, Наталочко, а ви дитину похрестили?

— Ще ні.

Резо подивився на Андрія:

— Ох, щоб тобі… ти гадаєш…